Розділ 18. Ціна правди

Наступного ранку Софія прокинулася з незвичним відчуттям.

Страх нікуди не зник.

Проблеми теж.

Різниця між нею та Марком не стала меншою. Світ не змінився за одну ніч. Люди, які могли засудити їх, нікуди не поділися.

Але змінилася вона сама.

Уперше за довгий час Софія не прокинулася з думкою про те, як правильно.

Вона просто згадала його слова.

Ти більше не будеш стояти там сама.

Софія посміхнулася, лежачи в ліжку.

Потім простягнула руку до телефону.

Від Марка вже було повідомлення.

«Доброго ранку. Ти ще не передумала?»

Вона кілька секунд дивилася на екран.

Потім написала:

«Щодо чого?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Щодо мене.»

Софія тихо засміялася.

«Ще ні.»

За кілька секунд:

«Тоді в мене є шанс.»

Вона відклала телефон і підвелася.

Цей ранок міг би бути ідеальним.

Якби не дзвінок.

Телефон знову задзвонив.

На екрані висвітилося ім'я її помічниці.

— Так?

— Софіє Вікторівно, вам потрібно приїхати до офісу.

Щось у голосі дівчини змусило Софію насторожитися.

— Що сталося?

На тому кінці дроту на кілька секунд запала тиша.

— Краще, якщо ви побачите самі.

Посмішка зникла з обличчя Софії.

— Я буду за сорок хвилин.

---

Коли вона зайшла до офісу, одразу зрозуміла: щось сталося.

Працівники говорили тихіше, ніж зазвичай.

Кілька людей, побачивши її, відразу відвели погляд.

Її помічниця чекала біля дверей.

— Що відбувається?

— Зайдіть до кабінету.

Софія мовчки пройшла всередину.

На столі лежав планшет.

Помічниця мовчки підсунула його до неї.

— Що це?

— Подивіться.

Софія взяла планшет.

На екрані була фотографія.

Вона.

І Марко.

Учорашній вечір.

Вони стояли біля води.

Її рука — у його руці.

Фото було зроблене здалеку.

Але їх можна було впізнати без жодних сумнівів.

Нижче було ще одне.

Марко відчиняє перед нею дверцята автомобіля.

Ще одне.

Вони сидять поруч.

Ще одне.

Вона торкається його обличчя.

Софія повільно поклала планшет на стіл.

— Звідки це?

— Це вже почало поширюватися.

— Де?

Помічниця назвала кілька сторінок.

Софія заплющила очі.

Звісно.

Це мало колись статися.

Вона просто сподівалася, що в них буде більше часу.

— Хтось написав щось конкретне?

— Поки що ні. Просто припущення.

— Поки що?

— Софіє Вікторівно…

— Кажи.

Дівчина вагалася.

— Там уже знайшли його.

Софія повільно підняла очі.

— Кого?

Але відповідь вона вже знала.

— Марка.

У кабінеті стало тихо.

— І?

— Люди знають, що він працює кур'єром.

Софія відчула, як усередині все стислося.

— Знають, де він працює?

Помічниця мовчки кивнула.

Тепер це вже переставало бути просто пліткою.

---

Марко дізнався про все через годину.

Він саме забирав чергове замовлення, коли один із колег підійшов до нього з телефоном.

— Це ти?

Марко навіть не відразу зрозумів запитання.

— Що?

— Та подивися.

Він простягнув телефон.

Марко взяв його.