Розділ 17. Межа між нами

Після всього, що сталося між ними, Софія дедалі частіше ловила себе на думці, що більше не розуміє, де закінчується її звичне життя і починається життя, у якому є Марко.

Ще зовсім недавно все було просто.

Принаймні їй так здавалося.

У неї був чіткий графік, десятки зустрічей, відповідальність за компанію, працівників, контракти та майбутнє власного бренду. Кожен її день був розписаний майже похвилинно. Вона звикла контролювати все: переговори, рішення, людей, навіть власні емоції.

Але Марко став тією частиною її життя, яку неможливо було вписати в жоден графік.

Він просто з'явився.

Спочатку — як випадковість.

Потім — як цікавість.

А тепер вона вже не могла назвати це ні тим, ні іншим.

Софія стояла біля великого панорамного вікна свого офісу й дивилася на місто. Унизу поспішали люди, автомобілі повільно рухалися вулицею, хтось кудись запізнювався, хтось повертався додому.

У кожного було своє життя.

Свої проблеми.

Свої рішення.

І свої межі, які вони боялися переступити.

Її межа мала ім'я.

Марко.

Телефон, що лежав на столі, засвітився.

Одне повідомлення.

«Ти сьогодні вільна?»

Вона посміхнулася ще до того, як встигла подумати.

Саме це її й лякало.

Те, наскільки легко він змінював її настрій.

Софія повільно набрала відповідь.

«Увечері.»

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Тоді я хочу тебе викрасти.»

Вона тихо засміялася.

«Цікаво, куди?»

Кілька секунд.

Потім:

«Не скажу. Інакше це вже не викрадення.»

Софія похитала головою.

Дурний хлопчисько.

Саме так вона іноді називала його подумки.

Але щоразу, коли намагалася переконати себе в тому, що він просто хлопець, який випадково увійшов у її життя, щось усередині протестувало.

Бо він давно перестав бути для неї просто хлопцем.

---

Увечері Марко чекав на неї біля офісу.

Не з дорогим автомобілем.

Не з букетом квітів.

Не з якимось продуманим до дрібниць сюрпризом.

Він просто стояв, спершися на свій старий автомобіль, у звичайній куртці та джинсах.

І виглядав абсолютно спокійним.

Наче не знав, що в кількох метрах від нього знаходиться світ, до якого він формально не належав.

Світ дорогих костюмів.

Охоронців.

Водіїв.

Бізнесу.

Софія вийшла з будівлі й зупинилася.

Марко помітив її.

— Ну що, пані підприємниця, готова?

— До чого саме?

— До викрадення.

— Ти хоча б знаєш, що за це передбачена кримінальна відповідальність?

— Знаю.

— І тебе це не лякає?

Марко усміхнувся.

— Порівняно з тобою — ні.

Софія подивилася на нього з удаваною суворістю.

— Дуже смішно.

— Я старався.

Він відчинив перед нею дверцята.

Софія сіла в автомобіль.

Коли машина рушила з місця, вона все ще не знала, куди вони їдуть.

— Ти хоча б скажеш напрямок?

— Ні.

— А якщо я передумаю?

— Уже пізно.

— Це точно викрадення.

— Тоді мовчи. Викрадені зазвичай поводяться тихіше.

Вона засміялася.

І в цю мить Марко краєм ока подивився на неї.

Саме заради цього він і хотів її забрати.

Не з офісу.

Не від бізнесу.

Не від нескінченних дзвінків.

А хоча б на кілька годин — від тієї Софії, яку знав увесь світ.

Поруч із ним вона могла просто сміятися.

Іноді мовчати.

І не думати, яке рішення потрібно прийняти завтра.

---

Вони виїхали за межі міста.

Софія дедалі більше дивувалася.

— Марко.

— Ммм?