Розділ 14. Випробування довіри

Двері кабінету відчинилися майже беззвучно. 
Олена підвела голову, і на кілька секунд їй здалося, що вона просто неправильно зрозуміла слова секретарки. 
— Пані Олено… до вас поліція. 
У приміщенні стало надто тихо. 
Навіть Андрій, який до цього щось переглядав на екрані ноутбука, завмер і повільно повернувся до дверей. 
До кабінету увійшли двоє чоловіків у цивільному. Один із них дістав посвідчення й коротко представився. 
— Добрий день. Ми хотіли б поставити вам кілька запитань щодо витоку внутрішньої інформації вашої компанії. 
Олена відчула, як усередині все стислося. 
Не страх. 
Поки що — ні. 
Швидше, злість. 
Вона вже кілька днів жила в напрузі. Спочатку дивні збіги. Потім конфіденційні документи, які не мали потрапити за межі компанії. Після цього — публікації, натяки, а тепер ще й ім’я Марка, яке дедалі частіше з’являлося поруч із цією історією. 
Наче хтось навмисно будував навколо нього пастку. 
— Звісно, — рівно відповіла вона. — Але я хочу, щоб мій юрист також був присутній. 
Старший із чоловіків кивнув. 
— Це ваше право. 
Андрій підвівся. 
— Я зв’яжуся з ним. 
Олена лише коротко подивилася на нього. 
Вона довіряла Андрієві. Принаймні ще вчора їй здавалося, що довіряє. 
Але останні події навчили її однієї небезпечної речі: іноді зрада приходить не від ворогів. 
Вороги ніколи не приховують свого бажання знищити тебе. 
Набагато страшніше, коли поруч стоїть людина, яку ти роками вважав союзником. 
Поліцейський поклав на стіл кілька роздруківок. 
— Вам знайоме це листування? 
Олена нахилилася вперед. 
Її погляд ковзнув по рядках. 
Електронні адреси. 
Дати. 
Фрагменти внутрішніх документів. 
І одна фраза, від якої вона завмерла. 
«Марко має доступ. Через нього буде простіше». 
— Це не моє листування, — тихо сказала вона. 
— Ми це розуміємо. Але ваш співробітник Марко фігурує в кількох матеріалах, які зараз перевіряються. 
— Він не співробітник компанії. 
— Був близько пов’язаний із вами. 
Олена повільно випрямилася. 
Тепер вона дивилася на слідчого вже зовсім інакше. 
— І це, на вашу думку, доказ? 
— Це привід поставити запитання. 
— Тоді ставте їх. 
Її голос став холодним. 
Андрій, який щойно повернувся до кабінету, зупинився біля стіни. 
Олена помітила це краєм ока. 
Йому не подобалося те, що відбувалося. 
Але щось у його обличчі змусило її насторожитися. 
Надто багато напруги. 
Надто багато мовчання. 
— Коли ви востаннє бачили Марка? — запитав слідчий. 
— Учора. 
— Де саме? 
Олена назвала місце. 
— Про що ви говорили? 
Вона усміхнулася без радості. 
— Ви справді вважаєте, що я маю переказувати вам кожну свою особисту розмову? 
— Якщо вона може бути пов’язана з розслідуванням — так. 
На мить їй захотілося відповісти різко. 
Сказати, що Марко не має до цього жодного стосунку. 
Що він остання людина, яку вона могла б запідозрити. 
Але слова застрягли в горлі. 
Бо саме цього вона боялася найбільше. 
Не того, що Марко винен. 
А того, що вона може помилятися. 
 
Коли поліцейські нарешті пішли, Олена залишилася стояти біля панорамного вікна. 
Місто внизу жило своїм життям. 
Автомобілі рухалися вулицями. 
Люди поспішали кудись, розмовляли, сміялися, сварилися. 
І ніхто з них не знав, що її життя зараз повільно розсипалося на десятки запитань, на які вона не мала відповідей. 
— Ти не повинна була так із ними говорити, — обережно сказав Андрій. 
Вона обернулася. 
— Як саме? 
— Агресивно. 
— Я не люблю, коли людину роблять винною тільки тому, що комусь так зручно. 
Андрій опустив погляд. 
— Олено… 
— Що? 
Він мовчав кілька секунд. 
— Ти надто впевнена в Маркові. 
Ця фраза прозвучала тихо. 
Але влучила сильніше за будь-яке звинувачення. 
— Ти теж його підозрюєш? 
— Я нічого не стверджую. 
— Але підозрюєш. 
— Я відповідаю за твою безпеку. І за безпеку компанії. 
Олена підійшла ближче. 
— А може, ти просто знаєш щось, чого не кажеш мені? 
Андрій різко підняв голову. 
На одну коротку мить їхні погляди зустрілися. 
І цього було достатньо. 
Вона побачила. 
Страх. 
Не хвилювання. 
Саме страх. 
— Що відбувається? — запитала Олена. 
— Нічого. 
— Не бреши мені. 
Андрій стиснув щелепи. 
— Я намагаюся тебе захистити. 
— Від кого? 
Він не відповів. 
Телефон Олени завібрував. 
На екрані висвітилося ім’я Марка. 
Вона подивилася на нього, а потім — на Андрія. 
— Я маю йти. 
— Олено, зараз не найкращий час. 
— Саме тому я йду. 
 
Марко чекав на неї неподалік від будинку. 
Він стояв біля машини, засунувши руки до кишень куртки. 
Коли побачив її, відразу зрозумів, що щось сталося. 
— Що вони хотіли? 
Олена зупинилася. 
— Звідки ти знаєш, що вони були? 
Марко насупився. 
— Ти сама написала мені, що не можеш говорити. 
Вона заплющила очі. 
Так. 
Вона справді написала. 
Кілька годин тому. 
Але зараз їй здавалося, що вона вже не може довіряти навіть власній пам’яті. 
— Вони питали про тебе. 
Марко мовчав. 
— І? 
— Твоє ім’я є в матеріалах справи. 
Його обличчя змінилося. 
Не так, як змінюється обличчя винної людини. 
Швидше так, ніби він давно очікував удару, але все одно не був готовий до нього. 
— Я не маю до цього стосунку. 
— Я хочу тобі вірити. 
— Але? 
Вона відвернулася. 
— Але хтось дуже добре знає, як змусити мене сумніватися. 
Марко зробив крок до неї. 
— Подивися на мене. 
Вона не рухалася. 
— Олено. 
Його голос став тихішим. 
Вона підняла очі. 
— Я можу багато чого пояснити. Можу пояснити, де був, з ким говорив, чому опинився поруч із деякими людьми. Але я не буду виправдовуватися за те, чого не робив. 
— Марку… 
— Ні. Послухай мене. 
Він підійшов ближче. 
Між ними залишалося лише кілька сантиметрів. 
— Я знаю, як це виглядає. Знаю, що тобі зараз легко сказати: «Можливо, він мене використав». Ти маєш на це право. Але я не зраджував тебе. 
Олена дивилася йому в очі. 
І саме це було найважче. 
Бо її серце вірили йому. 
А розум кричав, що любов уже одного разу змусила її не помічати очевидного. 
Вона більше не хотіла бути сліпою. 
— Мені потрібен час. 
Марко повільно відступив. 
Наче саме цих слів боявся найбільше. 
— Добре. 
— Це не означає… 
— Я знаю, що це означає. 
Його голос зірвався. 
Ледь помітно. 
Але Олена почула. 
— Марку… 
— Ти боїшся, що я зникну? 
Вона мовчала. 
Він усміхнувся сумно. 
— Я нікуди не подінуся. 
Він сів до автомобіля. 
Олена залишилася стояти сама. 
А за кілька секунд машина зникла за поворотом. 
І лише тоді вона зрозуміла, що відчуває. 
Не полегшення. 
Порожнечу. 
 
Того ж вечора Олена повернулася до офісу. 
Без Андрія. 
Без охорони. 
Без попередження. 
Вона знала, що дехто з працівників залишався працювати допізна. 
Але сьогодні їй не потрібні були люди. 
Їй потрібна була відповідь. 
Вона зайшла до архівної кімнати та ввімкнула світло. 
Папки. 
Документи. 
Серверне обладнання. 
Усе виглядало звично. 
Занадто звично. 
Олена підійшла до одного з комп’ютерів і відкрила систему внутрішнього доступу. 
Вона не була спеціалісткою з безпеки. 
Але достатньо добре знала структуру компанії. 
І знала одне: будь-який доступ залишає слід. 
Навіть якщо хтось дуже хоче його приховати. 
Вона почала переглядати журнали входів. 
Одна дата. 
Друга. 
Третя. 
І раптом її пальці зупинилися. 
Ім’я. 
Вона перечитала його ще раз. 
Потім ще. 
Серце почало битися швидше. 
— Ні… 
Вона похитала головою. 
Це могло бути помилкою. 
Технічним збоєм. 
Будь-чим. 
Але не цим. 
За її спиною щось клацнуло. 
Олена різко обернулася. 
У дверях стояв Андрій. 
Його обличчя було серйозним. 
Надто серйозним. 
— Що ти тут робиш? — запитала вона. 
— Те саме хотів запитати в тебе. 
Олена повільно повернулася до монітора. 
Потім знову подивилася на нього. 
— Твоє ім’я є в журналі доступу. 
Мовчання. 
— Андрію… 
Він не відповідав. 
— Скажи, що це означає. 
Його погляд опустився на екран. 
І Олена раптом відчула, як холод проходить по спині. 
— Скажи мені, що це помилка. 
Андрій підняв на неї очі. 
— Якби я міг… 
Ці слова зависли між ними. 
Олена зробила крок назад. 
— Що? 
— Ти не розумієш, у що влізла. 
— Тоді поясни! 
Його обличчя змінилося. 
Наче він прийняв рішення, яке відкладав надто довго. 
— Я не зливав інформацію. 
— Але ти мав доступ. 
— Так. 
— І ти знав, що хтось це робить? 
Він мовчав. 
Олена відчула, як усе всередині обривається. 
— Ти знав. 
— Я намагався знайти того, хто стоїть за цим. 
— Не кажучи мені? 
— Тому що я не знав, кому можна довіряти! 
— А мені? 
Андрій різко замовк. 
І саме ця пауза боліла найбільше. 
Олена відчула, як на очі навертаються сльози. 
Не від страху. 
Від образи. 
— Ти працював зі мною сім років. 
— Саме тому я й намагався тебе захистити. 
— Ні. 
Вона похитала головою. 
— Ти просто вирішив, що маєш право вирішувати за мене. 
Андрій зробив крок уперед. 
— Олено, послухай… 
Її телефон знову завібрував. 
Невідомий номер. 
Одне повідомлення. 
Вона відкрила його. 
І завмерла. 
До повідомлення було прикріплене фото. 
Марко. 
Він сидів у ресторані навпроти незнайомого чоловіка. 
Фотографія була зроблена кілька днів тому. 
А під нею — лише один рядок: 
«Ти все ще впевнена, що знаєш, кому довіряєш?» 
Олена повільно опустила телефон. 
Андрій помітив її обличчя. 
— Що там? 
Вона не відповіла. 
Бо в цю мить зрозуміла найстрашніше. 
Хтось не просто намагався зруйнувати її компанію. 
Хтось послідовно руйнував усе, на чому трималося її життя. 
Її роботу. 
Її репутацію. 
Її довіру. 
І тепер — її почуття до Марка. 
Вона знову подивилася на фотографію. 
На Марка. 
На незнайомця навпроти нього. 
А потім повільно перевела погляд на Андрія. 
— Я хочу знати все. 
— Я не можу. 
— Тоді я знайду того, хто зможе. 
І цього разу в її голосі не було ні страху, ні розгубленості. 
Лише рішучість. 
Бо якщо хтось вирішив почати з нею гру, він дуже сильно помилився. 
Олена більше не збиралася тікати від правди. 
Навіть якщо ця правда зламає їй серце. 
Навіть якщо виявиться, що людина, якій вона довіряла найбільше, увесь цей час стояла по інший бік. 
І десь у темряві хтось уже зробив наступний хід. 
Але тепер Олена була готова відповісти.