Розділ 12. Межа, яку вже неможливо ігнорувати

Ранок зустрів місто густим туманом. Панорамні вікна квартири Олександри були вкриті тонким шаром вологи, а за ними майже не проглядалися знайомі обриси вулиць. Здавалося, ніби світ навмисно сховався від сторонніх очей, залишивши її наодинці з думками.

Вона прокинулася значно раніше, ніж зазвичай. Сон був уривчастим, а в голові знову й знову виникали спогади про останні дні. Посмішка Артема, його погляд, легкість, з якою він міг розрядити будь-яку напружену ситуацію, не виходили з її пам'яті.

Вона підійшла до кавомашини, але навіть аромат свіжозмеленої кави не допоміг позбутися внутрішнього хвилювання.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Артема було коротким:

«Доброго ранку. Сподіваюся, сьогодні ти хоча б трохи відпочила.»

Олександра усміхнулася, хоча сама цього не помітила.

Відповідь набрала майже миттєво:

«Якби це залежало від мене — так. Але робота не питає.»

Через кілька секунд прийшло нове повідомлення.

«Тоді ввечері я забираю тебе хоча б на годину. Без заперечень.»

Вона перечитала ці слова кілька разів.

Ще зовсім недавно подібна пропозиція здалася б їй недоречною. Тепер же вона вперше не шукала причини відмовитися.

Робочий день почався неспокійно.

На дев'яту ранку було заплановано зустріч із потенційними інвесторами. У конференц-залі вже чекали керівники відділів, юристи та фінансові консультанти.

Олександра впевнено проводила презентацію, відповідала на складні запитання, демонструючи той рівень професіоналізму, за який її поважали навіть конкуренти.

Але в перерві між обговореннями вона помітила дивний погляд свого заступника.

— Все гаразд? — тихо запитала вона.

— Не зовсім. З'явилися чутки...

— Які саме?

— Кажуть, журналісти почали цікавитися твоїм особистим життям.

Вона завмерла.

— Через що?

— Ніхто не знає. Але кілька людей уже розпитували про хлопця, якого бачили поруч із тобою.

У кімнаті запанувала тиша.

Олександра чудово розуміла, наскільки швидко звичайна випадковість може перетворитися на гучний заголовок.

Тим часом Артем завершував свою зміну.

Він навіть не здогадувався, що кілька фотографій, зроблених випадковими перехожими, уже почали поширюватися серед місцевих новинних сторінок.

Підпис був простий:

«Відома бізнесвумен проводить час із молодим кур'єром. Новий роман чи випадковість?»

Він дізнався про це лише тоді, коли колега показав телефон.

— Це ж ти?

Артем мовчки подивився на екран.

Серце неприємно стиснулося.

Його найбільшим страхом було не те, що говоритимуть про нього.

Він боявся, що це зашкодить Олександрі.

Увечері вони все ж зустрілися.

Маленька набережна майже спорожніла.

Легкий вітер колихав воду, а ліхтарі залишали золотаві доріжки на поверхні річки.

Перші хвилини вони просто мовчали.

— Ти вже бачила? — нарешті запитав Артем.

Вона кивнула.

— Бачила.

— Пробач...

Олександра різко зупинилася.

— За що?

— Через мене тепер...

— Ні.

Вона подивилася йому просто в очі.

— Не смій брати на себе чужу провину.

Він мовчав.

— Люди завжди говоритимуть. Сьогодні — про нас. Завтра — про когось іншого.

— Але це може вплинути на твій бізнес.

— Якщо моя компанія залежить від пліток, значить я погано її будувала.

Він уперше за вечір усміхнувся.

— Оце вже та Олександра, яку я знаю.

Вона легко засміялася.

Напруга почала зникати.

Вони ще довго гуляли вздовж набережної, згадуючи смішні історії, дитячі мрії та помилки, які зробили їх сильнішими.

Їхня розмова вже давно перестала бути знайомством. Вона ставала чимось значно глибшим — довірою, що виникає не за один день, а народжується поступово, після спільно пережитих труднощів.

Коли вони зупинилися біля автомобіля Олександри, настала тиша.

Вона зробила крок ближче.

— Знаєш... — тихо сказала вона. — Найдивніше те, що поруч із тобою мені не потрібно прикидатися сильнішою, ніж я є.

Артем уважно подивився на неї.

— А мені поруч із тобою хочеться ставати кращим.

Їхні погляди зустрілися.