Розділ 11. Правда, яку не можна було не побачити

Осінній вечір повільно опускався на місто. Кабінет Олександра був майже порожній. Більшість працівників давно розійшлися, лише приглушене світло настільної лампи освітлювало стоси договорів і фінансових звітів.

Він не поспішав додому.

Останнім часом дім перестав бути місцем, куди хотілося повертатися.

Колись вони з Вікторією затримувалися на роботі разом. Виходили останніми, дорогою додому сперечалися про нові аромати, будували плани щодо відкриття чергового магазину, а потім сміялися, бо суперечка знову закінчувалася компромісом.

Тепер кожен жив у власному світі.

Телефон завібрував.

На екрані висвітилося ім'я приватного детектива, до якого Олександр звернувся кілька днів тому.

Він вагався лише мить.

— Слухаю.

— Ми завершили спостереження.

— І?

У слухавці запанувала коротка пауза.

— Вам краще побачити це особисто.

Через сорок хвилин детектив сидів навпроти нього.

На столі лежав тонкий конверт.

— Ми діяли лише в межах закону, — спокійно сказав він. — Фіксували лише зустрічі у громадських місцях.

Олександр мовчки відкрив конверт.

Перша фотографія.

Вікторія йшла набережною поруч із молодим хлопцем.

Друга.

Вони сиділи в кав'ярні.

Третя.

Їхні руки були з'єднані.

На останній світлині вони стояли зовсім близько один до одного, ніби навколишній світ перестав існувати.

Олександр довго дивився на фотографії.

Дивно, але першою емоцією була не злість.

Порожнеча.

— Хто він?

— Максим. Дев'ятнадцять років. Студент. Працює кур'єром у службі доставки після навчання. Живе з матір'ю та молодшою сестрою. Судимостей немає. Характеристика з місця роботи позитивна.

Олександр гірко всміхнувся.

— Кур'єр...

Він не міг повірити.

Не бізнесмен.

Не конкурент.

Не впливова людина.

Звичайний хлопець.

Саме це боліло найбільше.

— Продовжувати спостереження?

Олександр повільно похитав головою.

— Ні.

Він акуратно склав фотографії назад до конверта.

— Дякую.

Коли двері зачинилися, він ще довго сидів нерухомо.

Перед очима знову й знову виникали кадри з фотографій.

Вікторія усміхалася.

Так щиро він не бачив її усмішки вже багато років.

І раптом усвідомив страшну річ.

Вона перестала усміхатися поруч із ним задовго до того, як у її житті з'явився Максим.

Тієї ночі Олександр повернувся додому пізно.

У будинку було тихо.

Вікторія сиділа у вітальні з книгою, але було очевидно, що вона не читає.

— Пізно сьогодні, — сказала вона.

— Багато роботи.

Він уважно подивився на дружину.

Її обличчя залишалося спокійним.

Чи знала вона, що він уже все зрозумів?

— Як минув день? — запитав він.

Вікторія на мить здивувалася.

Востаннє він ставив їй це запитання кілька місяців тому.

— Звичайно.

— Втомилася?

— Трохи.

Олександр кивнув.

Він хотів сказати щось ще.

Запитати прямо.

Покласти фотографії перед нею.

Але не зміг.

Бо раптом зрозумів: якщо він поставить це запитання, відповідь може остаточно зруйнувати все, що вони будували майже двадцять років.

Наступного дня він приїхав до компанії раніше за всіх.

Довго стояв біля вікна свого кабінету.

Потім викликав начальника служби безпеки.

— Мені потрібна інформація про одну компанію.

— Яку саме?

Олександр поклав на стіл аркуш із назвою служби доставки, де працював Максим.

— З'ясуйте, хто власник. Хто директор. Хто ухвалює кадрові рішення.

Начальник уважно подивився на нього.

— Це пов'язано з бізнесом?

Олександр не відповів одразу.

— Так... певною мірою.

Коли двері зачинилися, він важко опустився в крісло.