Розділ 10. Тріщина

Ранок видався напрочуд тихим.
У будинку пахло свіжозмеленою кавою та теплими круасанами, які щойно привезла домробітниця. Сонячне світло ковзало по мармуровій підлозі кухні, залишаючи на ній золотаві відблиски.
Колись такі ранки були для Вікторії улюбленими.
Вони з Олександром снідали разом, обговорювали плани на день, сперечалися про нові аромати для майбутньої колекції, сміялися з дитячих витівок Артема й Софії.
Тепер за великим столом панувала майже церемоніальна тиша.
Олександр переглядав новини у планшеті, навіть не піднімаючи очей.
Діти поспішали до школи.
Вікторія мовчки розмішувала ложечкою каву.
— Сьогодні після обіду зустріч із польськими партнерами, — сухо промовив Олександр.
— Пам'ятаю.
— І не запізнися.
Вона здивовано підняла погляд.
— Я хоч раз запізнювалася?
— Останнім часом ти стала... неуважною.
Його слова прозвучали спокійно, але занадто точно.
Вікторія не відповіла.
Вона лише зробила ковток кави, приховуючи легке хвилювання.
Олександр уважно спостерігав за нею.
Він давно знав дружину.
Знав кожну її звичку, кожен жест, кожну зміну настрою.
І тепер усе частіше ловив себе на думці, що поруч із ним уже не та жінка, з якою вони колись починали свій шлях.
У компанії день почався з поганих новин.
Менеджер із продажу повідомив, що один із найбільших дистриб'юторів відкладає підписання нового контракту.
— Вони хочуть переглянути умови співпраці, — пояснював він.
— Чому? — коротко запитав Олександр.
— Посилаються на ситуацію на ринку.
Олександр мовчки перегорнув документи.
— Це вже третій партнер за місяць.
Вікторія уважно слухала.
— Можливо, проблема не лише в ринку, — сказала вона. — Нам потрібна нова концепція. Люди купують не лише аромат. Вони купують історію.
Олександр ледь усміхнувся.
— Історії не оплачують рахунки.
— Зате допомагають продавати.
— Нам зараз потрібні цифри, а не натхнення.
У переговорній запанувала незручна тиша.
Працівники мовчали, роблячи вигляд, що уважно вивчають документи.
Для них подібні суперечки вже стали звичними.
Та сьогодні Вікторія вперше не стала сперечатися.
Вона мовчки закрила блокнот.
І це насторожило Олександра навіть більше, ніж будь-який конфлікт.
Близько шостої вечора вона вийшла з офісу.
Телефон тихо завібрував.
Максим
«Я неподалік. Якщо ти не дуже втомилася... можемо пройтися?»
Вона довго дивилася на повідомлення.
Розум підказував сісти в автомобіль і поїхати додому.
Серце вже зробило вибір.
«Де ти?»
Відповідь прийшла майже одразу.
«У сквері навпроти офісу.»
Вікторія підняла очі.
Максим стояв біля старого каштана, тримаючи в руках дві склянки лимонаду.
Він побачив її й усміхнувся.
Не широко.
Лише куточками губ.
Саме такою усмішкою, яку вона вже починала чекати наприкінці кожного дня.
Вона повільно підійшла.
— Звідки ти знав, що я вийду?
— Не знав.
— А якщо ні?
Він знизав плечима.
— Тоді випив би обидва сам.
Вікторія тихо засміялася.
Їй давно не було так легко.
Вони неквапливо рушили алеєю, розмовляючи про дрібниці: улюблені книги, запах дощу, дитячі спогади. Максим говорив просто, без бажання справити враження, і саме це дедалі більше приваблювало її.
Вона помітила, що поруч із ним майже не думає про проблеми компанії, державні перевірки чи нескінченні суперечки з Олександром.
Натомість вперше за багато років вона просто жила цією миттю.
Та за сотню метрів від скверу біля узбіччя стояв темний автомобіль.
За його кермом сидів чоловік, який уважно спостерігав за кожним їхнім кроком.
Він не виходив із машини.
Не телефонував.
Лише зробив кілька фотографій на професійну камеру з довгофокусним об'єктивом.
Потім спокійно завів двигун і поїхав.
Вікторія й Максим цього навіть не помітили.
Вони ще не знали, що цього вечора їхня таємниця перестала бути лише їхньою.