Розділ 9. Крок за кроком у невідоме

Їхні долоні залишалися з’єднаними навіть тоді, коли вони вже не рухалися, а просто стояли посеред старої вулиці, де вітер грався з жовтим листям.

Вікторія відчувала, як у цьому дотику поступово розчиняється її звична стриманість. Ніби хтось обережно знімав із неї захисний панцир — шар за шаром.

І водночас десь глибоко всередині наростав страх.

Бо шляху назад уже не існувало.

— Ти замерзла? — тихо запитав Максим, помітивши, як вона ледь здригнулася.

— Ні, — відповіла вона занадто швидко.

Він не повірив, але не наполягав. Лише трохи міцніше стиснув її руку.

І цього вистачило, щоб вона замовкла.

Удома все було, як завжди.

Олександр сидів у вітальні з ноутбуком, переглядаючи документи. Телевізор працював без звуку, створюючи лише ілюзію присутності.

— Ти пізно, — кинув він, не відриваючи погляду від екрана.

— Прогулянка, — спокійно відповіла Вікторія, знімаючи пальто.

— З ким?

Питання прозвучало буденно, але в ньому щось ледь помітно змінилося.

Вона на мить завмерла.

— Сама.

Олександр кивнув, ніби прийняв відповідь, але його пальці на клавіатурі затрималися довше, ніж зазвичай.

— Тобі варто більше відпочивати, — сказав він нарешті.

— Можливо, — тихо відповіла вона і піднялася до спальні.

Телефон знову завібрував уже в темряві.

Максим

«Ти вдома?»

Вона дивилася на екран довше, ніж слід було.

«Так.»

«Думав про тебе весь вечір.»

Вікторія сіла на край ліжка, відчуваючи, як прискорюється дихання.

«Не варто.»

Відповідь була різкішою, ніж вона хотіла.

Майже одразу прийшло нове повідомлення.

«Пізно.»

Вона заплющила очі.

Це слово ніби перерізало останню нитку, яка тримала її в рівновазі.

«Максим… у мене складне життя.»

«Я знаю.»

«Ти не знаєш всього.»

«Тоді розкажеш.»

Вона довго дивилася на ці слова.

Але так і не відповіла.

Наступні дні стали дивною сумішшю звичайності та прихованого напруження.

Вдень — наради, цифри, рішення, холодна впевненість.

Вночі — короткі повідомлення, які ставали дедалі особистішими.

І щоразу Вікторія обіцяла собі зупинитися.

І щоразу не зупинялася.

Вона почала помічати, як змінюється її відображення в дзеркалі.

Як вона частіше затримується біля телефону.

Як усміхається, читаючи одне-єдине ім’я.

І це лякало її більше, ніж будь-які бізнес-ризики

І це лякало її більше, ніж будь-які бізнес-ризики.

Одного ранку Олександр раптом запитав:

— У тебе хтось з’явився?

Питання впало в кухню, як скло.

Вікторія повільно поставила чашку на стіл.

— Чому ти так думаєш?

— Ти змінилася.

Вона ледь усміхнулася.

— Люди змінюються.

— Не так.

Пауза затягнулася.

Вона відчула, як серце б’ється десь у горлі.

— Ти вигадуєш, — нарешті сказала вона спокійно.

Олександр довго дивився на неї, ніби намагався знайти тріщину в її голосі.

Але не знайшов.

— Можливо, — тихо відповів він і відвів погляд.

І ця невпевненість у його голосі чомусь вдарила сильніше, ніж будь-яке звинувачення.

Того ж вечора Максим знову чекав її біля офісу.

Цього разу він не стояв осторонь.

Він підійшов першим.

— Ти виглядаєш втомленою, — сказав він.

— Робота.

— Це не тільки робота.

Вона зітхнула.

— Ти занадто багато бачиш.

— Або ти занадто багато приховуєш.

Вікторія різко підняла на нього погляд.

— Максим…

Він не відступив.

— Я не прошу від тебе всього одразу.

Пауза.