Розділ 8. Між серцем і обов'язком

Поцілунок залишився позаду.

Минуло лише кілька днів, але Вікторії здавалося, ніби відтоді проминуло ціле життя.

Вона знову сиділа у своєму кабінеті, переглядаючи договори, проводячи наради, підписуючи десятки документів. Зовні нічого не змінилося. Працівники бачили ту саму стриману керівницю, яка впевнено приймала рішення й тримала під контролем кожну дрібницю.

Та всередині неї все було інакше.

Вона ловила себе на тому, що усміхається без причини.

Що згадує їхню прогулянку набережною.

Що серед десятків повідомлень у телефоні насамперед шукає лише одне ім'я.

Максим.

Вона навіть почала лякатися цих змін.

— Ти доросла жінка, — тихо сказала вона своєму відображенню в дзеркалі кімнати відпочинку. — У тебе сім'я. Діти. Компанія. Ти не маєш права поводитися так, наче тобі двадцять.

Та серце вперто не слухало розу

Того ж вечора вдома панувала незвична тиша.

Олександр повернувся майже о десятій.

Втомлений.

Роздратований.

Він мовчки поклав ключі на комод і зняв піджак.

— Повечеряєш? — спокійно запитала Вікторія.

— Уже їв.

— Як пройшла зустріч?

— Нормально.

На цьому розмова закінчилася.

Колись вони могли годинами обговорювати справи, будувати плани, сперечатися про майбутнє.

Тепер між ними залишився лише побут.

Коли Олександр піднявся до спальні, Вікторія ще довго сиділа на кухні з чашкою давно охололої кави.

Її не полишала одна думка.

«Коли ми перестали бути чоловіком і дружиною?»

Вона не могла знайти відповіді.

Телефон тихо завібрував.

Максим

«Не спиться?»

Вона мимоволі усміхнулася.

«Звідки знаєш?»

«Бо мені теж.»

Вона кілька секунд вагалася, перш ніж відповісти.

«Про що думаєш?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Про тебе.»

Її серце стислося.

Вона прочитала ці два слова ще раз.

І ще.

Відповідати було страшно.

Ніби одна фраза могла змінити все життя.

Нарешті вона написала:

«Я теж.»

Вона відклала телефон і притиснула долоню до грудей.

Серце билося так швидко, ніби їй знову було двадцять років.

Наступного дня Максим чекав її біля офісу.

Він стояв трохи осторонь, щоб не привертати зайвої уваги.

Побачивши його, Вікторія відчула дивне хвилювання.

Вона підійшла ближче.

— Довго чекаєш?

— Хвилин десять.

— Даремно.

— Ні.

Він усміхнувся.

— Заради тебе можна й довше.

Вона похитала головою, намагаючись приховати усмішку.

— Не говори так.

— Чому?

— Бо я починаю тобі вірити.

Максим подивився їй просто в очі.

— А я не жартую.

Запала тиша.

Повз проходили люди, хтось поспішав до метро, хтось розмовляв телефоном.

Та для них двох навколишній світ ніби перестав існувати.

— Ходімо? — тихо запитав він.

— Куди?

— Просто гуляти.

Без планів.

Без поспіху.

Без причин.

Вона кивнула.

І вперше за багато років дозволила собі зробити щось абсолютно спонтанне.

Вони довго блукали старими вулицями міста.

Максим розповідав кумедні історії з роботи.

Вікторія сміялася так щиро, що сама дивувалася цьому сміху.

У якийсь момент вона зупинилася.

— Що таке? — запитав Максим.

— Давно я не почувалася настільки... живою.

Він нічого не відповів.

Лише простягнув руку.

Вона подивилася на його відкриту долоню.

У цьому простому жесті не було вимоги.