Розділ 7. Перший крок назустріч

Дощ закінчився так само несподівано, як і почався.

На тротуарах ще блищали калюжі, у яких відбивалися вогні вечірнього міста, а повітря стало прохолоднішим і напрочуд свіжим. Вікторія повільно йшла до автомобіля, стискаючи в руках паперовий стаканчик із кавою, яку так і не допила.

Максим ішов поруч.

Вони мовчали.

І це мовчання не здавалося незручним.

Навпаки — у ньому було більше змісту, ніж у багатьох розмовах, які Вікторія вела останніми роками.

— Дивно... — тихо сказала вона.

— Що саме?

— Ми знайомі зовсім недовго. А в мене таке відчуття, ніби знаю вас уже багато років.

Максим усміхнувся.

— У мене так само.

Вона повернула голову й уважно подивилася на нього.

У його словах не було жодної награності.

Жодного бажання справити враження.

Лише щирість.

І саме вона щоразу обеззброювала її.

Наступні кілька днів вони не бачилися.

Та майже щовечора обмінювалися повідомленнями.

Спочатку короткими.

«Як минув день?»

«Дуже втомилася?»

«Не забудьте повечеряти.»

Поступово листування ставало довшим.

Вони розповідали одне одному історії зі свого дитинства.

Максим зізнався, що після смерті батька рано подорослішав і звик відповідати не лише за себе, а й за матір та молодшу сестру.

Вікторія вперше комусь розповіла, як важко бути сильною щодня.

Як усі навколо бачать успішну жінку, але майже ніхто не помічає її втоми.

Одного вечора Максим написав:

«Можна поставити особисте запитання?»

Вона кілька хвилин дивилася на екран.

«Спробуйте.»

«Коли ви востаннє були по-справжньому щасливою?»

Її пальці завмерли над клавіатурою.

Вона не знала відповіді.

І це лякало.

Зрештою вона надрукувала лише одне слово:

«Не пам'ятаю...»

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Тоді я хочу, щоб одного дня ви це згадали.»

Вікторія довго дивилася на екран телефону.

Від цих простих слів у її очах несподівано з'явилися сльози.

У п'ятницю Максим запропонував зустрітися після роботи.

Не в ресторані.

Не в дорогому закладі.

А на набережній.

— Тут красиво ввечері, — сказав він. — І можна просто гуляти.

Вікторія погодилася.

Коли вона приїхала, сонце вже торкалося горизонту.

Море було спокійним.

Легкий вітер розвівав її волосся.

Максим уже чекав, тримаючи в руках два паперові стаканчики з гарячим чаєм.

— Я подумав, кава сьогодні буде зайвою.

Вона засміялася.

— Ви починаєте вгадувати мої думки.

— Хотів би навчитися.

Вони рушили вздовж набережної.

Розмова текла легко.

Вони говорили про книжки, музику, подорожі, дитячі мрії.

І чим більше Вікторія слухала Максима, тим більше дивувалася його зрілості.

Йому було лише дев'ятнадцять.

Але поруч із ним вона почувалася спокійніше, ніж поруч із багатьма чоловіками свого віку.

Несподівано вона спіткнулася об нерівну плитку.

Максим миттєво простягнув руку.

Його долоня впевнено підтримала її.

— Обережно...

Вона втримала рівновагу, але не поспішала відступати.

Їхні руки залишилися з'єднаними ще на кілька секунд.

Вікторія відчула, як тепло його долоні повільно розливається по всьому тілу.

Вона підняла очі.

Максим дивився на неї уважно й трохи стривожено.

— Не забилися?

— Ні...

Її голос звучав тихіше, ніж зазвичай.

Вона не забрала руку.

І він теж не поспішав її відпускати.

Вони зупинилися біля самого моря.

Хвилі одна за одною накочувалися на берег.

Навколо майже нікого не було.