Розділ 6. Кава після дощу

Дощ почався несподівано.

Ще кілька хвилин тому липневе сонце безжально заливало вулиці розпеченим світлом, а тепер важкі краплі одна за одною билися об асфальт, перетворюючи місто на суцільне дзеркало.

Вікторія стояла біля панорамного вікна свого кабінету.

Вона любила дощ.

Особливо такий — теплий, літній, коли люди ховалися під навісами, а місто ніби на кілька хвилин забувало про свій шалений ритм.

Та сьогодні вона дивилася не на дощ.

Її погляд раз по раз повертався до входу в офіс.

Сама не розуміла, чому.

Можливо, просто чекала.

Чекала когось, кого ще тиждень тому навіть не знала.

—    Пані Вікторіє...

Секретарка несміливо зазирнула до кабінету.

—    Так?

—    Вас питає кур’єр.

Вікторія здригнулася.

—    Кур’єр?

—    Каже, що має передати особисто вам.

Вона відчула, як серце зробило дивний, майже болючий удар.

—    Запросіть.

Через кілька секунд у дверях з’явився Максим.

Він виглядав зовсім інакше, ніж зазвичай.

Волосся було мокрим від дощу.

Краплі повільно стікали по коміру темно-синьої куртки.

У руках він тримав акуратно складений світлий шарф.

—    Добрий день...

—    Добрий...

Вони кілька секунд просто дивилися одне на одного.

Максим першим порушив мовчання.

—    Ви залишили його в кімнаті відпочинку після кави.

Він простягнув шарф.

Вікторія здивовано усміхнулася.

—    Ви могли просто залишити його на рецепції.

—    Міг...

—    Але?

—    Хотів переконатися, що він потрапить саме до вас.

Її губ торкнулася майже непомітна усмішка.

—    Дякую.

Вона взяла шарф.

Їхні пальці знову випадково зустрілися.

І цього разу обоє вже не поспішали одразу відвести руки.

Лише мить.

Але цієї миті вистачило, щоб кожен відчув хвилювання іншого.

Максим першим відступив.

—    Мені вже час.

Вікторія сама здивувалася словам, які злетіли з її губ.

—    Зачекайте.

Він обернувся.

—    Ви поспішаєте?

—    Наступне замовлення лише за сорок хвилин.

Вона кілька секунд вагалася.

—    Тоді... може, ще по чашці кави?

Максим мовчки усміхнувся.

—    Якщо чесно... я саме хотів запропонувати те саме.

Цього разу вони не залишилися в офісі.

Через дорогу була маленька кав’ярня з великими дерев’яними вікнами, у які барабанив дощ.

Усередині пахло свіжою випічкою, корицею та меленою кавою.

Вони сіли біля самого скла.

Між ними не було незручної тиші.

Навпаки.

Здавалося, ніби вони продовжують розмову, яку лише ненадовго перервали кілька днів тому.

—    Ви завжди хотіли працювати в парфумерному бізнесі? — запитав Максим.

Вікторія усміхнулася.

—    Ні.

—    А ким хотіли бути?

—    Художницею.

Максим здивовано підняв брови.

—    Справді?

—    Малювала майже щодня.

Поки життя не вирішило за мене інакше.

—    Шкодуєте?

Вона довго мовчала.

—    Не знаю...

Можливо, найбільше шкодую не за професією.

А за собою.

За тією дівчиною, яка вірила, що любов може тривати все життя.

Максим уважно слухав.

Не перебивав.

Не поспішав із порадами.

І саме ця уважність дедалі більше притягувала Вікторію.

Вона давно не зустрічала людину, яка слухала не для того, щоб відповісти, а щоб зрозуміти.

За вікном шумів дощ.

У маленькій кав’ярні вони ніби опинилися в окремому світі, де не існувало ані різниці у віці, ані статусу, ані обов’язків.

Лише двоє людей, які дедалі більше відкривалися одне одному.