Розділ 5. Неможливо забути

Ранкове сонце ліниво ковзало скляними фасадами офісного центру, перетворюючи холодний метал і бетон на щось майже тепле. Місто прокидалося, наповнюючись шумом автомобілів, дзвінками телефонів і нескінченним поспіхом людей, які, здавалося, давно перестали помічати один одного.

Вікторія сиділа за масивним столом із темного дуба, переглядаючи фінансові звіти. На екрані ноутбука змінювалися цифри, графіки, прогнози продажів, листи від партнерів, але жоден рядок не затримував її уваги довше кількох секунд.

Вона вже втретє перечитувала один і той самий документ.

—     Що зі мною?..

Вона відкинулася на спинку крісла й заплющила очі.

Перед нею знову постав той самий погляд.

Трохи втомлений.

Трохи збентежений.

І напрочуд щирий.

Очі молодого кур’єра.

Максима.

Вона сердито зітхнула.

—     Це просто випадкова зустріч...

Саме так вона повторювала собі вже цілий тиждень.

Але чому тоді згадувала його усмішку частіше, ніж усмішку власного чоловіка?

...

—     Пані Вікторіє?

Голос секретарки повернув її до реальності.

—     Так?

—     Через десять хвилин нарада.

—     Добре.

—     І ще... приїхала доставка.

Вікторія навіть не зрозуміла, чому її серце раптом пришвидшилося.

—     Хто привіз?

—     Не знаю...

Вона мовчки підвелася.

—     Я сама прийму.

Секретарка здивовано підняла брови.

Зазвичай директорка ніколи не виходила за доставками особисто.

Ліфт повільно опустився на перший поверх.

Двері відчинилися.

І вона одразу побачила його.

Максим стояв біля стійки адміністратора з великою термосумкою за плечима.

Усе було майже так само, як тиждень тому.

Тільки цього разу він уже не виглядав розгубленим.

Побачивши Вікторію, хлопець усміхнувся.

Трохи невпевнено.

Але щиро.

—     Добрий день...

—     Добрий...

На кілька секунд запала дивна тиша.

Обоє ніби забули, що потрібно говорити.

Максим першим опустив очі.

—     Ваше замовлення.

Вона зробила крок ближче.

Коли простягнула руки, щоб узяти коробку, їхні пальці випадково торкнулися.

Лише мить.

Але цього вистачило.

Вона відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

Максим теж ніби завмер.

—     Вибачте...

—     Нічого...

Їхні погляди зустрілися.

Цього разу довше.

Значно довше.

—     Як ваша робота? — несподівано запитала Вікторія.

Він усміхнувся.

—     Якщо чесно... важко.

—     Багато замовлень?

—     Та ні... більше людей.

Вона тихо засміялася.

—     Це правда.

—     Але іноді трапляються хороші люди.

Він сказав це так спокійно, що вона зрозуміла — він говорить саме про неї.

І вперше за багато років їй стало ніяково від компліменту.

Після доставки Максим уже хотів піти.

Та раптом Вікторія окликнула його.

—     Максиме.

Він обернувся.

—     Ви сьогодні обідали?

Хлопець трохи розгубився.

—     Ще ні...

—     У нашому офісі чудова кава.

Він мовчав.

—     Лише кава.

Максим усміхнувся.

—     Гаразд.

Через кілька хвилин вони сиділи у невеликій кімнаті відпочинку для працівників.

Ніхто навіть не міг уявити, що власниця компанії п’є каву разом із простим кур’єром.

Спочатку розмова не клеїлася.

Вона запитувала про навчання.

Він — про її бізнес.

Поступово напруга почала зникати.

Максим виявився напрочуд уважним співрозмовником.

Він не намагався вразити.