Частина 3. Аромат мандаринів

Сніжинки повільно кружляють над нашими головами, тихесенько й повільно приземлюючись на волосся. Джон глибоко дихає, уважно роздивляючись моє здивування. Але за мить яскрава усмішка осяює його радісне обличчя. Мені достатньо навіть цього: дивитися на промінчик сонця, якій пробивається крізь кригу. Здається, я потопаю в глибокій, темній річці, повільно опускаючись на дно. Однак Джон тут, щоб простягнути мені руку; щоб витягнути мене на поверхню, аби я знов почала дихати.

 — Ти забула рукавички! — дзвінко лунає його голос, приводячи мене до тями. — Ось, тримай.

Він обережно торкається моєї руки, щоб покласти в неї свій подарунок, проте, хлопець не поспішає відсторонюватися. Його лагідні, теплі долоні стискають мою долоню так, наче він може відчувати той біль, який я старанно приховую від його допитливих очей. Джон розуміє мене й без слів. 

— Дякую, – кажу я, але неочікувано для себе, висмикую руку. — Вибач, Адам потягнув мене так швидко, що я навіть…

— Чи можу я приєднатися до тебе? — він перебиває мене, втім здається, що навмисно не дозволяє мені договорити.

— Приєднатися? — перепитую я, видихаючи повітря, яке застрягло в горлі. — Так, можемо трохи прогулятися. В мене немає бажання йти додому. 

Мені легше від того, що хтось поряд. Ось так прогулюватися запорошеною стежкою, і вдихати холодне повітря — заспокоює. Джон балакає про щось, але я не чую його слів — лише усміхаюся, іноді киваю головою, вдаючи, що я з ним. Дивно. Декілька хвилин тому я відчувала радість, але тепер мені знов боляче. В голову лізуть думки про Адама. Вони вже разом? Я продовжую крокувати вперед, занурюючись у свої роздуми, і не помічаю, що поруч вже нікого немає. 

На якусь мить в мене завмирає серце. Ні. Я не хочу бути сама! Тільки не зараз! Я обертаюся та бачу лише те, як мені в обличчя летить кулька снігу. Вона потрапляє в ціль, і я ціпенію чи то від холоду, який цупко щипає лице, чи то від того, що Джону вдалося відігнати всі думки геть! 

— Чи ти сказився?! Джоне! — волаю я, вмить червоніючи. Я витираю обличчя від залишків снігу, дратуючись настільки сильно, що аж пар іде з носа.

Проте хлопець починає дзвінко сміятися, привертаючи мій розгублений погляд. 

— Нарешті, — каже він крізь сміх, але я не дуже розумію на що він очікував.

— Ай, щоб тебе! — гарчу я, нахиляючись до землі, аби набрати вдосталь снігу.

За мить в Джона летить моя “помста”, від якої він ухиляється, ще більше дратуючи мене своєю зухвалістю. Я кричу на нього, але він наче не помічає мого гніву. Його руки вже збирають чергову порцію снігу. Я підбігаю, аби штовхнути хлопця, але натомість отримую ще одну поразку: він знов жбурляє сніг мені в обличчя. Я серджуся ще більше, волаючи на весь парк, ніби божевільна. А хлопець лише сміється й продовжує закидувати мене сніжками. 

— Припини! — кричу я, закриваючи обличчя, — Ай! Як боляче!

Я скручуюся, аби він схаменувся та наблизився, втративши пильність. Спрацьовує! Джон й справді зупиняється. Я чую кроки й те, як скрипить сніг під його підошвами. Ще трохи. Підходь ближче, Лимончику. Зараз буде моя помста!

— Мія, з тобою все гаразд?! — він обережно торкається мого плеча, і я усвідомлюю, що це найвлучніший момент.

— Попався! — волаю я, штовхаючи хлопця в груди. 

Швидко набираю сніг й жбурляю в нього раз за разом, голосно сміючись від солодкої перемоги, яка перехоплює дух. Джон щиро регоче. Хлопець слухняно терпить всі нападки навіженої дівчини, яка кружляє навколо нього, аби ще більше засипати сніжками. Безсумнівно, я дуже захопилася цією миттю! Мені не потрібно геть нічого — лише ще більша купа снігу, з якої можна зробити “зброю помсти”. 

— Ти така гарна, — спокійно говорить він, отримавши черговий холодний залп, — коли не думаєш про нього. 

— Думаю про кого? — сміюся я, не розуміючи про кого йде мова, втім зупиняюся в ту ж мить, коли нарешті приходить розуміння. 

Сніжна кулька падає з моєї долоні на землю, розбиваючись на дрібні частини, наче то я сама. Навіщо він згадав? Біль сковує грудну клітину, дозволяючи відчаю опанувати моєю душею. Звісно. Я вже й забула. Наскільки ж боляче згадувати якою жахливою є реальність, коли треба повертатися в неї. Радість зникає з мого погляду, згасаючи, наче вогник. 

— Тобі знов боляче? — питає Джон, наближаючись до мене упритул.

Він лагідно торкається моїх щік своїми холодними руками та підіймає мені голову, аби я подивилася йому в очі. Чомусь моє серце пропускає зайвий удар, коли він так проникливо роздивляється моє похмуре обличчя. Карамельно-медові очі зазирають в мою душу, намагаючись відшукати щось в порожнечі. 

— Так, — відповідаю я нарешті, розриваю гнітючу тишу, в якій ми застрягли на декілька хвилин.

Несподівано Джон закидає мене на плече й голосно викрикує, кружляючи мене, наче ляльку. Не здогадувалася, що цей хлопець настільки сильний! Я верещу від страху, знов забуваючи про свій сум, адже занадто боюся впасти обличчям в землю з висоти його росту. Чому я не помічала, що я така маленька в порівнянні з ним? 

— А тепер? — він ставить мене на місце, дозволяючи зібратися з думками.

Я настільки розгублена від його вчинків, що дивлюся на нього круглими очима. Моє обличчя геть червоне. Нерівне дихання заважає заспокоїтися. Усі думки змішалися в голові, наче він навмисно закружляв їх. 

— Та що з тобою?! — врешті зривається з моїх вуст.

— Я кохаю тебе! — Джон жбурляє стрілу в моє бідолашне серце, яке й без того ладне було вискочити з грудей.

Він різко цілує мене й настільки палко, що душа на якусь мить вилітає з мого тіла. Голова йде обертом від того, що мій перший поцілунок виявився таким неочікуваним та холодним. Його губи замерзли. Я чую ледве помітний аромат мандаринів, який безумовно залишиться в моєї пам'яті назавжди. Цитрусовий хлопець тільки що забрав усі мої думки собі. Він щойно міцно схопив моє серденько, намагаючись вкрасти його. Але чи зможу я віддати те, що, здавалося, належало іншому?