Частина 3. Аромат мандаринів

Сніжинки повільно кружляють над нашими головами, тихесенько приземлюючись на волосся. Джон глибоко дихає, уважно роздивляючись моє здивоване обличчя. Але за мить яскрава усмішка осяює його радісне лице. Мені достатньо навіть цього: дивитися на промінчик сонця, якій пробивається крізь кригу. Я немов тону і глибокій, темній річці, повільно опускаючись на дно. Проте Джон тут, щоб простягнути мені руку; щоб витягнути мене на поверхню, аби я знов почала дихати.

 — Ти забула рукавички, — дзвінко лунає його голос, приводячи мене до тями. — Ось, тримай!

Він обережно торкається моєї руки, щоб покласти у неї свій подарунок, але хлопець не поспішає відсторонюватися. Його лагідні, теплі долоні стискають мою руку так, наче він може відчувати той біль, який я старанно приховую від його допитливих очей. Джон розуміє мене й без слів.

— Дякую, — кажу я та неочікувано для себе, висмикую руку. — Вибач, Адам потягнув мене так швидко, що я навіть…

— Чи можу я приєднатися до тебе? — він перебиває мене, але здається, що навмисно не дозволяє мені договорити.

— Приєднатися? — перепитую я, видихаючи повітря, яке застрягло в горлі. — Так, можемо трохи прогулятися. В мене немає бажання йти додому.

Мені легше від того, що хтось поряд. Ось так прогулюватися запорошеною стежкою та вдихати холодне повітря — заспокоює. Джон балакає про щось, але я не чую його слів, лише посміхаюся, іноді киваючи головою, вдаючи, що я з ним. Дивно. Декілька хвилин тому я відчувала радість, але тепер мені знов боляче. У голову лізуть думки про Адама. Вони вже разом? Я продовжую крокувати вперед, занурюючись у свої роздуми, і не помічаю, що поруч вже нікого немає. На якусь мить у мене завмирає серце. Ні. Я не хочу бути сама! Тільки не зараз! Я обертаюся і бачу лише те, як мені в обличчя летить кулька снігу. Вона потрапляє у ціль, тож я ціпенію чи то від холоду, який цупко щипає лице, чи то від того, що Джону вдалося відігнати всі думки геть.

— Чи ти сказився? Джоне! — волаю я, червоніючи. Я витираю обличчя від залишків снігу, дратуючись так сильно, що аж пар йде з носа.

Та хлопець починає дзвінко сміятися, привертаючи мій розгублений погляд.

— Нарешті, — каже він крізь сміх, але я не дуже розумію чого він очікував.

— Ай, щоб тебе! — гарчу я, нахиляючись до землі, аби набрати снігу.

За мить у Джона летить моя «помста», від якої він ухиляється, ще більше дратуючи мене своєю зухвалою посмішкою. Я кричу на нього, але він наче не помічає мого гніву. Його руки вже збирають сніг. Я підбігаю, аби штовхнути хлопця, та натомість отримую чергову поразку: він знов жбурляє сніг мені в обличчя. Я гніваюся ще більше, волаючи на весь парк, наче сказилася. А хлопець лише сміється і продовжує закидувати мене сніжками.

— Припини! — кричу я, закриваючи обличчя, — Ай! Як боляче!

Я скручуюся, аби він схаменувся і підійшов ближче. Ось так. Джон й справді зупиняється. Я чую кроки і як скрипить сніг під його ногами. Ще трохи. Підходь ближче, Лимончику. Зараз буде моя помста!

— Міє, з тобою все гаразд?! — Він торкається мого плеча, і я розумію, що це найвлучніший момент.

— Попався! — волаю я, штовхаючи хлопця у груди.

Швидко набираю сніг і жбурляю у нього раз за разом, голосно сміючись від солодкої перемоги, яка перехоплює подих. Джон усміхається. Він слухняно терпить усі нападки божевільної дівчини, яка кружляє навколо нього, аби ще більше засипати сніжками. Так, я дуже захопилася цією миттю. Мені не потрібно геть нічого — лише ще більша купа снігу, з якої можна зробити «зброю помсти».

— Ти така гарна, — спокійно каже він, отримуючи черговий холодний залп, — коли не думаєш про нього.

— Думаю про кого? — сміюся я, не розуміючи про кого йде мова, але зупиняюся в ту ж саму мить, коли нарешті приходить розуміння.

Сніжна кулька падає з моєї долоні на землю, розбиваючись на дрібні частини, наче то я сама. Навіщо він згадав? Біль сковує грудну клітину, дозволяючи відчаю опанувати душу. Звісно. Я вже й забула. Наскільки ж боляче згадувати якою жахливою є реальність, коли треба повертатися до неї. Радість зникає з мого погляду, згасаючи, наче вогник.

— Тобі знов боляче? — питає Джон, наближаючись до мене упритул.

Він лагідно торкається моїх щік своїми холодними руками та підіймає моє підборіддя, аби я дивилася йому в очі. Чомусь моє серце робить зайвий удар, коли він так проникливо роздивляється моє похмуре обличчя. Карамельно-медові очі зазирають до моєї душі, намагаючись знайти там щось цікаве.

— Так, — відповідаю я нарешті, розриваю гнітючу тишу, в якій ми застрягли на декілька хвилин.

Несподівано Джон закидає мене на плече і голосно кричить, кружляючи мене, наче якусь ляльку. Не здогадувалася, що цей хлопець такий сильний. Я кричу від страху, знов забувши про свій сум, бо занадто боюся впасти лицем у землю з висоти його росту. Чому я не помічала, що я така маленька у порівнянні з ним?

— А тепер? — Він ставить мене на місце, дозволяючи зібратися з думками.

Я настільки розгублена від його вчинків, що дивлюся на нього округлими очима. Моє обличчя геть червоне. Нерівне дихання заважає заспокоїтися. Усі думки змішалися в голові, наче він закружляв їх навмисно.

— Та що з тобою? — зривається з моїх вуст.

— Я кохаю тебе. — Джон жбурляє стрілу в моє серце, яке і без того ладне було завмерти від його слів.

Він різко цілує мене так палко, що душа на якусь мить вилітає з мого тіла. Голова йде обертом від того, що мій перший поцілунок настільки неочікуваний та холодний. Його губи замерзли. Я чую ледве помітний аромат мандаринів, який залишиться у моїй пам’яті назавжди. Цитрусовий хлопець тільки що забрав усі мої думки собі. Він щойно міцно схопив моє серденько, намагаючись вкрасти. Проте чи зможу я віддати те, що, здавалося, належало іншому?

Він відсторонюється, дивлячись у мої очі. А я не можу думати ні про що, крім аромату мандаринів — мого першого в житті поцілунку.