Частина 2. Хепі-енд — для слухняних дівчат

Ми зупиняємося посеред парку, де звідусіль горять яскраві ліхтарі. На мій подив, в цьому людному місці наразі немає жодної душі! Крім нас. Адам дивиться на мене, намагаючись приборкати дихання через швидкий біг. Він видихає хмаринки пару, які ширяють у повітрі поряд з його червоним обличчям. Мені здається, що він чимось обурений, але зараз я не хочу думати ні про що, крім своїх почуттів, які вириваються назовні через щасливу усмішку. Мої очі блищать від радості. Нарешті, моя мрія ось-ось здійсниться. 

— Як мені все це набридло! – кричить хлопець, вмить повертаючи мене з небес на землю, — чому я такий нікчемний? Мію, що зі мною не так?

— Про що ти? — ледве чутно промовляю я, сповільнюючи дихання.

Чорні очі Адама горять від гніву на самого себе, він ладен ось-ось зірватися. Його тіло помітно напружене, вилиці грають від люті, а подих такий глибокий, що вочевидь емоції, що переповнюють мого друга, — геть не романтичні. Він притягнув мене до парку аби хоч хтось був поруч? Можливо, я його найкращий варіант для втіхи. Егоїстично. Зовсім в дусі мого кавового друга.

— Вона подарувала мені подарунок за дванадцять тисяч доларів! А я лише зумів купити їй якийсь непотріб за п'ятдесят баксів! О, і як дивився на мене її батько весь вечір! Це зводило мене з розуму! Чим ближче моя черга дарувати подарунок Карін, ти більше він тиснув на мене своїми бридкими очима! Невже в його розумінні школяр може подарувати якусь коштовність? — Адам зі злістю видихає хмаринку пару, переводячи погляд на мій розгублений вираз обличчя. — Мія? Що з тобою? 

Він дивиться на мене з подивом, а я не можу зібратися до купи. Сльози вже наповнюють очі, бо я нарешті все усвідомила. Адам лише хотів догодити цій розбещеній дівчині! Кава з ваніллю! Вкрай бридке поєднання, але інколи трапляється й таке. Я хочу відповісти бодай щось, але горло сковує спазм. Я намагаюся опанувати себе, проте моє тіло відмовляється підкорюватися. Мені бракує кисню, втім я не можу дозволити собі розревітися просто на його очах! 

— Тобі зле? — Його долоня торкається мого плеча, і я згинаюся від болю. Всі метелики стогнуть в передсмертній агонії. 

Яка ж я дурепа! Я завжди гадала, що знаю Адама краще за інших! І як гірко мені зараз усвідомлювати, що це зовсім не так! Лише я ненавиджу ваніль. Лише я порівнюю людей зі смаками! І тепер мені нестерпно боляче від того, як блищать його очі, коли він згадує Карін. Він закоханий в неї, а я в нього. І тільки мої почуття невзаємні від самого початку. Я хапаю ротом крижане повітря, яке пече в грудній клітині, але не так сильно, як моє бідолашне серце. Його розбили в новорічний вечір. Ніякого дива не існує. Тільки дітлахи вірять в подібні казочки. 

— Все гаразд. — Нарешті я випрямляюся доволі різким рухом, простягаючи руку, аби Адам не підійшов до мене ближче. — Живіт скрутило, мабуть, щось не так з тією кавою. Не переймайся.

Фальшива усмішка осяює моє бліде обличчя, але її достатньо, щоб Адам повірив цій відвертій брехні. Він сміється, чим викликає в мене відчуття образи. Лише я прагнула бути йому ближчою за решту світу. Лише я хотіла знати про нього все. Тепер я бачу це настільки чітко, наче нарешті з мене зірвали рожеві окуляри, що туманили мій погляд. 

— Ось воно що! — сміється мій друг, — а зі мною все гаразд! Не варто було чіпати чужу каву!

Ох, і яка ж доречна остання його фраза! Якби він тільки знав. Так, не варто було чіпати її від початку.

— Ось моя порада, — я намагаюся вдати з себе ту радісну дівчину, якою я б мала бути. Я підкорюю біль, грайливо дивлячись на Адама. Та ще акторка. — Ти повинен повернутися до неї! Не її батьку вирішувати, а лише їй самій! Новорічна ніч. Тільки ви двоє. Сам поміркуй. Це має бути найромантичніша подія цього року, а в новому все буде тільки краще!

Адам вагається, відчуваючи провину перед Карін, а, можливо, він просто розгубився. Напевно, важко зізнаватися у своїх почуттях. Його очі блукають парком, наче він шукає підтримки, яка має ось-ось з'явитися. Але крім мене немає геть нікого. Тож саме я стану його підтримкою! Це буде моїм новорічним подарунком хлопцю, якого я кохала всім серцем. А що буде з моїм — то вже остання справа. Хтось з нас має бути щасливим у святковий вечір. Нехай це буде саме він.

— І що мені сказати їй? Я ж втік з тобою навіть не подумавши як слід! Мене захопили емоції, тож я не усвідомлював, що роблю! Схопив тебе й побіг світ за очі. Який же я дурний! — Він куйовдить своє темне волосся, а в мене всередині все стискається.

— Нічого не треба казати, — я знизую плечима. — Інколи наші дії говорять набагато краще за нас самих, ти так не вважаєш? 

Я підіймаю погляд, дивлячись як над головою кружляють сотні пухнастих сніжинок, вальсуючи в очікуванні свята. Дивно. Це мав би стати найчарівніший вечір з усіх. Перший сніг. Перше кохання. Перший поцілунок. Але, здається, ця історія геть не про мене. В житті все не так, як на сторінках книжок, еге ж?

— Про які дії ти кажеш? — Адам вочевидь нічого не розуміє. 

І все потрібно їм розжовувати! Як би я тільки мала бодай якийсь шанс, я б показала про які дії я кажу! Натомість я зітхаю й вкотре натягую нещиру усмішку.

— Ти ж її кохаєш? — запитую я, ледь приховуючи тремтіння в голосі.

— Що? — Здається, моє питання геть збентежило його. — З чого ти взяла? 

Він за мить стає червоним від сорому. Адам боїться подивитися мені в очі. З чого я взяла? Це занадто очевидно, друже!

— Якщо ти кохаєш її, треба діяти, Адаме! Біжи до неї й зроби те, що підкаже твоє серце. Раджу не зволікати. 

Я підморгую йому, кладучи руку на міцне плече. Та біжи вже до своєї принцеси, дурню! Вона тільки й чекає на тебе! А мені вже кортить пройтися по безлюдному парку: такому самотньому, як і я сама. Хепі-енди – для слухняних дівчат, а мені вочевидь бракувало слухняності цього року. 

— Але ж ти…

— Та біжи вже! — з мене виривається сміх, — мені вже час повертатися додому. Адаме, я в тебе вірю!