Частина 2. Хепі-енд - для слухняних дівчат.

Ми зупиняємося посеред парку, де звідусіль горять яскраві ліхтарі. На мій подив, у цьому людному місці наразі немає жодної душі. Крім нас. Адам дивиться на мене, намагаючись приборкати дихання через швидкий біг. Він видихає хмаринки пару, які ширяють у повітрі біля його червоного обличчя. Мені здається, що він чимось обурений, але зараз я не хочу думати ні про що, крім своїх почуттів, які вириваються назовні у щасливій усмішці. Мої очі блищать від радості. Нарешті моя мрія ось-ось здійсниться!

— Як мені все це набридло! — кричить хлопець, повертаючи мене з небес на землю, — чому я такий нікчемний? Міє, що зі мною не так?

— Про що ти? — ледве чутно промовляю я, сповільнюючи дихання.

Чорні очі Адама горять від гніву на самого себе, він ладен ось-ось зірватися. Його тіло напружене, скроні грають від люті, а подих такий глибокий, що вочевидь емоції, які переповнюють мого друга — геть не романтичні. Він притягнув мене до парку аби хоч хтось був поруч? Можливо, я його найкращий варіант для визволення болю?

— Вона подарувала мені подарунок за дванадцять тисяч доларів! А я лише зумів купити їй якийсь непотріб за п’ятдесят баксів. О, і як дивився на мене її батько весь вечір! Це зводило мене з розуму! Чим ближче була моя черга дарувати подарунок Карін, тим більше він тиснув на мене своїми бридкими очима! Невже школяр може подарувати якусь коштовність? Міє? Що з тобою? — Він дивиться на мене з подивом, а я не можу зібратися до купи.

Сльози вже наповнюють очі, бо тепер я все розумію. Адам лише хотів догодити цій розбещеній дівчині! Кава з ваніллю? Бридке поєднання, але інколи трапляється і таке. Я хочу відповісти бодай щось, але мене сковує спазм. Я намагаюся опанувати себе, проте, моє тіло відмовляється підкорюватися. Мені бракує кисню, горло дере від прикрих сліз, які я стримую усіма силами.

— Тобі зле? — Його долоня торкається мого плеча, і я скручуюся від болю. Всі метелики стогнуть у передсмертній агонії.

Яка ж я дурепа! Я завжди гадала, що знаю Адама краще за всіх! І як гірко мені зараз усвідомлювати, що це зовсім не так. Лише я ненавиджу ваніль; лише я порівнюю людей зі смаками! І тепер мені нестерпно боляче від того, як блищать його очі, коли він згадує Карін. Він закоханий у неї, а я в нього. І лише мої почуття невзаємні від самого початку! Я хапаю крижане повітря, яке пече у грудній клітині, але не так сильно, як моє бідолашне серце. Його розбили в новорічний вечір! Ніякого дива не існує! Тільки дітлахи вірять у цю безглузду казку!

— Все гаразд. — Випрямляюся я доволі різким рухом, простягаючи руки, аби Адам не підійшов ближче. — Живіт скрутило, мабуть, щось не так з тією кавою. Не переймайся.

Нещира усмішка осяює моє бліде обличчя, але її достатньо, щоб Адам повірив цій відвертій брехні. Він сміється, чим викликає у мене відчуття образи. Лише я прагнула бути йому ближчою за всіх; лише я хотіла знати про нього все! Тепер я бачу це так чітко, наче нарешті з мене вибили ті рожеві окуляри, які лише затуманювали погляд!

— Ось воно що! — Хлопець сміється. — А в мене все гаразд! Не варто було чіпати чужої кави!

Ох, і яка ж доречна остання його фраза! Якби він тільки знав! Так, не варто було чіпати її від самого початку.

— Ось моя порада. — Я вдаю з себе ту радісну дівчину, якою я б мала бути. Я підкорюю біль, грайливо дивлячись на Адама. Та ще акторка. — Ти повинен повернутися до неї. Не її батьку вирішувати, а лише їй самій. Новорічна ніч. Тільки ви двоє. Сам поміркуй! Це має бути найромантичніша подія цього року, а у новому все буде тільки краще!

Адам вагається, відчуваючи провину перед Карін, а може він просто розгубився. Напевно важко зізнаватися у своїх почуттях. Його очі блукають парком, наче він шукає підтримки, яка має ось-ось з’явитися. Проте крім мене немає геть нікого. Тож саме я буду його підтримкою. Це стане моїм новорічним подарунком хлопцю, якого я кохала всім серцем. А що буде з моїм — то вже остання справа. Хтось має бути щасливим у цей вечір, то хай це буде саме він.

— І що мені сказати їй? Я ж втік з тобою навіть не подумавши як слід! Мене захопили емоції, тож я не усвідомлював, що роблю. Схопив тебе і побіг собі світ за очі. Який же я дурний! — Він куйовдить своє темне волосся, а у мене все стискається всередині.

— Нічого не треба казати. — Я знизую плечима. — Інколи наші дії говорять набагато краще за нас самих, ти так не вважаєш?

Я підіймаю погляд, дивлячись як над головою кружляють сотні пухнастих сніжинок, вальсуючи в очікуванні свята. Дивно. Це мав би стати найчарівніший вечір з усіх. Перший сніг. Перше кохання. Перший поцілунок. Але, здається, ця історія геть не про мене. У житті все не так, як на сторінках книжок, еге ж?

— Про які дії ти кажеш? — не розуміє він.

І все потрібно їм розжовувати. Як би я тільки мала бодай якийсь шанс, я б показала про які дії я кажу! Натомість я зітхаю, та ще раз натягую фальшиву усмішку.

— Ти її кохаєш? — радісно запитую я.

— Що? — Здається, моє питання збентежило його. — З чого ти взяла?

Він за мить стає червоним від сорому. Адам боїться подивитися мені в очі. З чого я взяла? Це занадто очевидно, друже!

— Якщо ти кохаєш її, то треба діяти! Біжи до неї й зроби те, що підкаже твоє серце. Раджу не зволікати.

Я підморгую йому, ляскаючи по міцному плечу. Та біжи вже до своєї принцеси, дурню! Вона тільки й чекає на тебе. А мені вже кортить пройтися по безлюдному парку: такому самотньому, як і я сама. Хепі-енди — для слухняних дівчат, а мені бракувало слухняності цього року.

— Але ж ти…

— Та біжи вже! — сміюся я. — А мені вже час повертатися додому. Адаме, я в тебе вірю!

І він побіг. Такий щасливий та зворушливий. Його погляд сповнений радості, а з вуст лунає: «Дякую». Таке далеке і болісне, що я стримую себе, аби не розревітися у цупкий мороз. Мої червоні від холоду руки тремтять, але я простягаю їх, аби зловити крихітну сніжинку, яка за мить тане на моїй долоні, як і моя надія.