Частина 1. Аромат Кави

У мене є дивне хобі. Я полюбляю розподіляти людей на аромати. Ось, наприклад, ця симпатична дівчина, яка пише моє ім’я на паперовому стаканчику, — кориця. Коли б я не завітала до неї у кав’ярню, вона постійно привітно посміхається до клієнтів; в неї завжди охайний манікюр, гарна зачіска, а великі сережки-кільця завершують її образ, роблячи овальне обличчя більш виразним та по-дитячому милим. Коли вона наливає каву, завжди весело пританцьовує, наче кожен день для неї ще одне маленьке свято. А коли гукає клієнта, аби видати запашне замовлення, її дзвінкий голос лунає наче радісний дзвоник. Ця тендітна дівчина заряджає своїм настроєм оточуючих, навіть однією єдиною фразою:

— Ваша кава, Мія!

Виходячи з теплої кав’ярні, де п’янкий аромат свіжо-меленої кави доводить мої рецептори до екстазу, я наповнюю легені холодним повітрям і видихаю невеличку хмаринку пару. Попри те, що сьогодні останній день року, на вулиці немає жодної ознаки зими: ані снігу, ані пухкеньких сніжинок, які повільно кружляють над містом. Геть нічого, крім холоднечі, яка змушує мене сховати вільну руку в карман, а іншу грітися від гарячого стаканчика, який трішки обпікає долоню.

Цікаво. З такого великого різноманіття запахів який підходить мені? Я звикла порівнювати з чимось навіть незнайомців, але єдиною людиною без особливого аромату, виявилася саме я.

Я переходжу вулицю та ледве втримую рівновагу, підсковзнувшись на невеличкій замерзлій калюжі. Кава трохи розплескується, і декілька крапель потрапляють на рукав моєї куртки. Добре, хоч не впала, але в мене немає часу на зволікання. Я вже запізнююся на зустріч з друзями, адже сьогодні ми вирішили зібратися напередодні Нового року.

«Таємний Санта» — моя ідея, щоб мати хоч якусь змогу побачити Адама в новорічний вечір! На жаль, ми не будемо лише удвох, але принаймні повинно бути веселіше, ніж готуватися до свята з батьками. Не маю нічого проти своєї сім'ї, але ненавиджу готувати та прибирати оселю весь вечір, щоб зустріти Новий рік, а потім лягти спати.

Нас завжди було четверо: Адам, я, Джон і наша казкова принцеса Карін. Та я ніколи не була близькою з цією дівчиною, хоча батьки не раз змушували нас залишатися одна в одної на ночівлі, спілкуватися на сімейних вечорах та святах. Можливо, через це ми й продовжили спілкуватися у школі, терплячи одна одну, бо по-іншому це не можна назвати. Ми приречені товаришувати, адже її тато володіє фірмою, в якій працюють усі наші батьки. Відмовити цій зірці — все одно, що накликати на себе біду!

Ми вирішили зібратися вдома у Карін — занадто солодкої Ванілі, яка приїдається одразу ж, як її скуштуєш. Білявка з величезними блакитними очима, яка не вийде з дому без бездоганних локонів, задля яких просинається зі світанком. В дитинстві мені здавалося, що ця дівчинка передивилася занадто багато мультфільмів про прекрасних принцес і так й не зрозуміла, що всі вони живуть лише в казковому, уявному світі! Але Карін, здається, вірить в те, що вона єдина існуюча принцеса у цій позбавленій будь-якої магії казці.

Двері відчиняються і дівчина голосно вітає мене, запрошуючи до свого замку, а її батько-лицар охороняє свою доньку від двох чарівних принців, які сидять у вітальні й ніяково п’ють солодкий чай. Він мовчки сидить навпроти них у великому бархатному кріслі й уважно слідкує за кожним їхнім рухом. Навіть інтер'єр цього дому нагадує якийсь ляльковий будиночок, немов один з тих, якими я гралася будучи маленькою дівчинкою. Мої ляльки готували пластикові страви на такій самій чепурній кухні, а біля каміну стояли дуже схожі на ці, — помпезні різнокольорові меблі, наче той, хто купував їх геть не має смаку.

— Отже, час розпочинати, — радісно плескає в долоні Карін, підстрибуючи разом зі своїми локонами. — Міє, а де твій подарунок? Не бачу в тебе жодної коробочки, невже ти забула купити щось зокрема кави?

Я дуже намагаюся стримати свої очі, які ладні закотитися від тембру її солоденького голосу, але мені це все ж таки вдається і я роблю глибокий подих.

— Подарунки можуть бути не лише в коробках, Карін, не хвилюйся, — відповідаю я, видавлюючи з себе не дуже щиру усмішку.

Адам дивиться то на мене, то на теплу каву в моїх руках й привітно посміхається. Цей хлопець — мій найкращій друг, тож я знаю його звички навіть краще за свої. Він ненавидить солодкий чай, гучні промови, а також ненавидить бути у центрі підвищеної уваги. І Карін не здогадується, що той, хто їй настільки подобається, терпіти не може ваніль! Наразі вона навіть не принцеса, а повноцінна королева цього вечора. Дякую, що хоч не забралася на стілець аби проголосити цю зустріч розпочатою.

— Друзі… — промовляє вона, але я не слухаю її урочистих слів, сідаючи біля Адама, який тільки на це й чекає.

— Де тебе чорти носили? — шепоче він мені у вухо.

— Ці чорти послали мене за кавою для дуже слухняного хлопчика, який ненавидить занадто солодкий чай, — відповідаю я, простягаючи йому паперовий стаканчик з теплим напоєм.

— Це навіть краще за подарунок «Таємного Санти», — посміхається хлопець, роблячи ковток. — Дякую, Міє.

Напевно, вам цікаво дізнатися який аромат в Адама? Для мене він — п’янка кава, яка дарує насолоду з кожним ковтком; яку хочеться пити декілька разів на день, навіть якщо це шкідливо для мого бідолашного серця! Саме його аромат переслідує мене у кожній кав’ярні, нагадуючи його чарівну усмішку щоразу, коли я купую цей напій — його напій. Кожного ранку я прокидаюся від аромату Адама, коли тато готує на кухні сніданок. Так, маю зізнатися. Я закохана у цього хлопця скільки себе пам’ятаю! Наші батьки дуже часто збираються разом на відпочинок у вихідні, а ми з Адамом, наче рідні одне одному люди. Та, на жаль, я бачу в ньому привабливого хлопця, а не брата. Його м’яке темне волосся й чорні, наче вугілля очі, змушують мене червоніти щоразу, коли я із захопленням роздивляюся їхнього власника. У мене завмирає серце від того, як він вимовляє моє ім’я, а коли його рука ненавмисно торкається моєї, у животі пурхають скажені метелики, ладні перегорнути світ догори дригом!