Розділ 8

Кімната допитів була холодною навіть на вигляд.

Скло між ними — товсте, бездоганно чисте — відбивало світло ламп так, що обличчя людей зливалися з власними відображеннями. Клер стояла трохи осторонь, спершися плечем об стіну. Рука ще нила, але вона не звертала уваги. Усе її єство було зосереджене на жінці по той бік скла.

Сара сиділа за столом, схиливши голову. Волосся зібране абияк, очі почервонілі, обличчя — сіре, ніби з неї витягли весь колір. Вона більше не виглядала небезпечною. Лише зламаною.

Навпроти — двоє слідчих. Один мовчазний, з блокнотом. Інша — жінка, спокійна, з рівним голосом. Саме вона почала:

— Сара, ми тут не для того, щоб тебе зламати. Ми хочемо почути правду. Усю. Від початку.

Сара мовчала кілька секунд. Потім повільно підняла голову.

Її погляд ковзнув у бік скла.

Вона знала, що там хтось є.

— Я… — голос у неї був тихий, майже стертий. — Я не планувала її вбивати.

Клер відчула, як у грудях щось стискається. Вона не моргнула.

— Лілі… — Сара ковтнула. — Лілі була невдячною.

Це слово прозвучало потворно в цій кімнаті.

— Наші батьки її всиновили, — продовжила вона. — Витягли з нічого. Дали дім. Гроші. Майбутнє. Вона була чужою — але вони любили її, як рідну. А може… навіть більше.

Сара нервово стиснула пальці.

— А вона… вона хотіла все зруйнувати. Вона дізналася про махінації. Про гроші.

Про те, як батько роками відмивав кошти через фіктивні консультації. Вона сказала, що піде в поліцію.

Слідча не перебивала.

— Я благала її, — голос Сари здригнувся. — У парку. Стояла перед нею й благала. Казала, що це знищить нас усіх. Що батько сяде. Що мати цього не переживе. Що я… — вона зупинилася, важко вдихнула. — Що я не витримаю.

Клер заплющила очі на мить.

Вона бачила цю сцену тепер чітко.

— Вона відмовила, — прошепотіла Сара. — Сказала, що більше не може мовчати. Що хоче бути «чесною». Як завжди.

Слідча схилила голову трохи набік.

— І тоді?

Сара нервово засміялася. Коротко. Порожньо.

— Тоді я пішла до Дрейка Харпера. Він мій психіатр, хотіла розказати про те що мене турбує.

Ім’я впало в тишу, мов камінь у воду.

Клер напружилась.

— Він сказав, — продовжила Сара, — що мені потрібно «очиститися». Що таблетки приглушують мою справжню суть. Що я маю навчитися відчувати емоції без фільтрів. Він… — вона здригнулася. — Він порадив не пити ліки тиждень.

Слідча зробила коротку позначку.

— Ви знали, що без них у вас виникають напади агресії?

— Знала, — тихо відповіла Сара. — Але я йому довіряла. Він завжди казав, що я не монстр. Що мій гнів — це реакція на світ, а не проблема.

По той бік скла Клер відчула, як холод проходить уздовж хребта.

— Що сталося далі? — спитала слідча.

Сара заплющила очі.

— Я прийшла до Лілі. Сказала, що хочу поговорити. Вона пустила мене. Ми почали сваритися. Я кричала. Вона — ні. Вона була спокійна. Це… це зводило з розуму.

Її плечі затремтіли.

— Вона сказала, що подзвонить журналістці. Що вже домовилася. — Сара гірко всміхнулася.

Клер відчула, як стискає щелепи.

— Я не пам’ятаю моменту, — прошепотіла Сара. — Пам’ятаю тільки її очі. І пояс…Я просто… — вона схлипнула. — Я стиснула.

Слідча мовчала, даючи словам осісти.

— Коли я зрозуміла, що вона не дихає, — продовжила Сара, — я злякалася. Дуже. Я подзвонила батькам. Вони приїхали майже одразу.

— Що вони зробили? — рівно спитала слідча.

— Вони все прибрали, — Сара говорила вже без емоцій. — Сліди. Батько сказав, що «це його проблема». Вони забрали тіло. Сказали, що подбають про все. А мені наказали мовчати. І пити таблетки знову. Ніби нічого не сталося.

Тиша в кімнаті стала нестерпною.

Сара повільно підняла очі.

— Я не хотіла її вбивати, — повторила вона. — Я просто хотіла, щоб вона замовкла.

По той бік скла Клер відчула, як щось остаточно стає на місце.

Не полегшення.

Не тріумф.

Лише гірка, важка ясність.

Слідча відклала ручку.

— Дякую, Сара, — сказала вона тихо. — Це все, що нам потрібно на цей момент.

Сара кивнула.

Клер залишилася ще на кілька секунд. Дивилася на місце, де правда нарешті прозвучала вголос.

— Вона сказала все, — озвався позаду голос.

Клер обернулася.

— Так, — відповіла вона. — Але це тільки початок.

Вона знала: тепер справа перестала бути лише про Сару.

Тепер це була історія про батьків.

Про лікаря.

Про систему.

Клер повільно вдихнула.

Правда вийшла на світло.

І тепер їй залишалося зробити одне — не дозволити їй знову зникнути.

Клер сиділа в тісній кімнаті для допитів, де повітря завжди пахло холодною кавою і втомою. Стіни були сірі, безликі, ніби спеціально створені, щоб люди ламались швидше. За склом — рух, тіні поліцейських, короткі фрази, що губилися в коридорі.

— Я хочу поговорити з Сарою наодинці, — сказала вона рівно, але голос усе ж зрадницьки здригнувся.

Детектив, що стояв навпроти, уважно подивився на неї.