Розділ 7

Клер не вірила у випадкові тіні.

Якщо хтось у цій історії залишався на периферії — значить, саме там і була правда.

Батько Сари.

Клер почала стежити за ним на третій день після виписки.

Людина, яка хотіла здаватися безпечною.

Але Клер бачила тріщини.

Він часто зупинявся в машині, не виходячи, по кілька хвилин. Просто сидів і дивився в кермо. Іноді говорив сам із собою. Інколи різко хапав телефон — і одразу ховав його, побачивши когось поруч.

Одного разу він заїхав не додому.

Стара будівля з облупленою фарбою. Приватна клініка. Не лікарня — місце, де лікують тих, про кого не хочуть знати офіційно.

Клер залишилася в машині, спостерігаючи, як він заходить усередину. Не вперше. Охоронець кивнув йому, як знайомому. Медсестра сказала щось тихо, майже співчутливо.

Через пів години він вийшов. Обличчя — напружене. Руки — стиснуті до білизни пальців. За ним йшла жінка в білому халаті. Вона витягнула з кишені упаковку з якимись таблетками та передала у руки  Генрі зі словами:

— Доктор Харпер сказав це точно має зменшити її приступи агресії.

Чоловік кивнув та сів в машину. Клер не пішла за ним одразу. Вона знала: якщо тиснути зарано — люди закриваються. Замість цього вона зробила інше.

Вона подзвонила Сарі.

— Нам потрібно поговорити, — сказала Клер без вступів. — Сьогодні.

Пауза була надто довгою.

— Про що? — нарешті запитала Сара. Голос — рівний, але з тією самою напругою, яку Клер уже впізнавала.

— Про Лілі, — відповіла Клер. — І про тебе.

Парк зустрів їх тією ж самою байдужою тишею.

Ті самі лавки. Та сама гірка. Повітря було холодним і різким, як правда, яку не хочуть чути.

Клер прийшла раніше. Сіла на лавку, де вже сиділа колись. Свідомо. Це місце пам’ятало.

Сара з’явилася рівно о п’ятій. У темному пальті, з розпущеним рудим волоссям, яке цього разу не виглядало м’яким — воно обрамлювало обличчя, загострюючи його. Очі були червоні. Не від сліз. Від напруги.

— Ви хотіли поговорити, — сказала вона замість привітання.

Клер не одразу відповіла. Дивилася, як Сара сідає навпроти — не поруч, а навмисно навпроти. Як між ними залишається простір. Дистанція. Поле бою.

— Тут ви з Лілі бачилися востаннє, — сказала Клер тихо. Не запитання. Твердження.

Сара здригнулася. Ледь помітно. Але достатньо.

— Це неправда, — відразу сказала вона. — Ми бачилися й пізніше.

— Ні, — Клер похитала головою. — Не бачилися. Після цього — були тільки дзвінки. І повідомлення. Які вона вже не читала.

Сара стиснула пальці. Кісточки побіліли.

— Ви не знаєте про що говорите.

Клер нахилилася вперед. Повільно. Обережно. Як хижак, що не хоче злякати здобич раніше часу.

— Я знаю, що ти благала її, — сказала вона. — Тут. Саме тут. За два дні до її смерті. Ти плакала. Хапала її за руки. Просила востаннє.

Сара різко підвела голову.

— Хто тобі це сказав?, — Сара більше не зверталась на «Ви», це вона не змогла зауважити.

— Це не важливо, — відповіла Клер. — Важливо інше. Вона відмовила.

Пауза вдарила сильніше, ніж крик.

— Вона завжди відмовляла, — прошепотіла Сара. — Вона завжди була… правильною.

Клер не дала їй піти в жалість.

— А ти — ні, — сказала вона жорстко. — Ти була хворою. Нестабільною.

Сара різко встала.

— Замовкни.

— Ти втратила контроль, — продовжила Клер, не підвищуючи голосу. — Це сталося не вперше. Просто цього разу — поруч була Лілі. І вона сказала «ні».

— Я НЕ ВБИВАЛА ЇЇ! — закричала Сара.

Її голос розірвав парк. Пара людей на іншому кінці алеї обернулися. Клер навіть не моргнула.

— Тоді чому ти так реагуєш? — спитала вона тихо. Майже співчутливо. — Люди, які невинні, зазвичай зляться інакше.

Сара важко дихала. Груди підіймалися й опускалися ривками, ніби повітря не встигало за нею.

— Це дурниця, — кинула вона. — Ти придумала собі історію. Бо так легше. Бо хтось має бути монстром.

Клер повільно підвелася.

— Добре, — сказала вона. — Скажімо так. Я знаю, що це була ти.

Сара завмерла.

— Я знаю, як саме, — продовжила Клер. — Знаю, чому. І знаю, хто допоміг тобі зробити так, щоб усе виглядало як нещасний випадок. Або як зручний злочин без злочинця.

Це був блеф. Чистий. Ризикований. Але Клер знала: правда завжди звучить переконливо, якщо дивитися людині прямо в очі.

Сара засміялася. Різко. Нерівно.

— Ти думаєш, ти перша? — сказала вона і раптом її голос зламався. — Ти думаєш, ніхто ніколи не дивився на мене так, як ти зараз?

Її сміх перетворився на крик.

Клер стояла мовчки ще кілька секунд після того, як слова Сари зависли в повітрі.

Тиша була густою, липкою. Такою, що в ній чути, як людина дихає. Як думає. Як намагається зрозуміти, чи вже пізно відступати.

Сара зробила крок назад.

— Що ти… — почала вона і раптом зупинилася. — Чому ти так дивишся?

Клер повільно підняла руку — ліву, не зламану. Обережно торкнулася коміра куртки, ніби поправляла його. Її пальці на мить затрималися біля ґудзика.

— Бо ти говориш уже не зі мною, — сказала вона тихо. — Ти говориш уголос.