Розділ 6

Минуло десять днів.

Десять довгих, повільних днів, у яких біль змінював інтенсивність, але не зникав. Де апарати ставали фоном, а тиша — небезпечнішою за будь-який шум. Клер навчилася спати уривками, прокидатися від кожного звуку в коридорі й дивитися на людей так, ніби вони можуть зникнути за мить.

Уранці десятого дня лікар сказав звичне:

— Можете їхати додому. Обережно. Без різких рухів. І… без роботи.

Клер усміхнулася так, як усміхаються люди, які все одно не послухають.

Вона вдягалася повільно. Куртка лягала важко, рука нагадувала про себе кожним рухом, але світ за вікном здавався надто живим, щоб ще хоч хвилину залишатися тут.

Біля виходу її чекав Алекс.

Спершу вона побачила машину — темно-синю, припарковану трохи осторонь. Потім — його. Він стояв, спершись на дверцята, з кавою в паперовому стакані, який давно охолов. Коли побачив її — одразу випрямився.

— Ти виглядаєш гірше, ніж на фото з аварії, — сказав він замість привітання.

— А ти виглядаєш так, ніби не спав, — відповіла Клер і дозволила йому забрати сумку.

Вони сіли в машину. Дверцята зачинилися, відрізаючи лікарняний шум, і світ знову став реальним.

Алекс завів двигун, але не рушив одразу.

— Я знайшов, — сказав він.

Клер не запитала що. Вона просто трохи напружилась.

— Сара Вест, — продовжив він. — Офіційно — жертва обставин, сестра загиблої, «тиха, зламана». Неофіційно — пацієнтка психіатра на ім’я Дрейк Харпер.

Клер повільно повернула голову.

— Пацієнтка, — повторила вона. — Не родичка. Не знайома. Пацієнтка.

— Саме так. Він веде її вже майже пʼять років.

Алекс виїхав з парковки. Місто за вікном рухалося, але Клер майже не бачила його.

— Діагноз? — спитала вона.

— Інтермітуючий вибуховий розлад, — сказав Алекс тихо. — IED. Спалахи неконтрольованої агресії. Різкі. Імпульсивні. Часто — без очевидної причини. Потім — каяття. Провали в пам’яті. Самоненависть.

Клер заплющила очі на секунду.

Перед нею сплив образ Сари: тремтячі руки, надто рівний голос, усмішка, яка з’являється швидше, ніж емоція.

— Вона небезпечна? — спитала Клер.

— За документами — «потенційно», — відповів Алекс. — За реальністю… залежить від тригерів. Стрес. Втрата. Почуття загрози. Контроль.

Він зробив паузу.

Клер повільно вдихнула. Повітря різонуло ребра, але вона не зупинилася.

— А Харпер?

— Він не просто лікар, — сказав Алекс. — Він був консультантом у кількох закритих справах. Працював з людьми, яких зручно називати «нестабільними».

— Зручне прикриття, — додала Клер.

Алекс кивнув.

— Саме так. І ще одне. Частину медикаментів, які Сара приймала останні місяці, їй призначили з порушеннями. Дози. Комбінації. Усе виглядає так, ніби хтось хотів не стабілізувати її, а тримати на межі.

Клер відчула, як по спині пробіг холод.

Вони знову замовкли.

Машина звернула на знайому вулицю. Будинок Клер з’явився попереду — звичайний, непримітний, але цього разу він не здавався безпечним.

— Ти впевнена, що готова повертатися до цього? — спитав Алекс, не дивлячись на неї.

Клер усміхнулася. Вперше — без втоми.

— Я вже в цьому, — сказала вона. — Просто тепер знаю, з ким маю справу.

Вона вийшла з машини, відчула під ногами тверду землю й подумала, що правда — це не світло.

Це ніж.

І хтось уже тримає його занадто близько.

Клер не дала собі часу «оговтатися».

Це було правило, яке вона засвоїла ще в журналістиці: щойно дозволяєш собі зупинитися — справа починає жити без тебе. А ця справа вже дихала їй у спину.

Перші дні після виписки вона рухалась повільно — тіло зраджувало, рука нила під пов’язкою, — але голова працювала чітко, холодно. Вона розклала все, що мала, на кухонному столі: нотатки, фото, імена, дати. Ім’я Лілі Вест було в центрі. Навколо — кола. Сара. Батьки. Марк. Northline Solutions. Дрейк Харпер.

І порожнеча між ними.

Клер ненавиділа порожнечі. Вони означали або брак інформації, або чиюсь дуже хорошу роботу.

Вона почала з простого — із району.

Не офіційно. Не через поліцію. Через людей, які завжди знають більше, ніж здається: власників кав’ярень, вигульників собак, сторожів, тих, хто сидить на лавках і дивиться, як проходить чуже життя.

Парк біля будинку Лілі був невеликий. Кілька дерев, стара дитяча гірка, лавки, на яких завжди хтось сидить — не тому, що є куди йти, а тому що нема куди поспішати.

Клер сіла на одну з лавок, зробила вигляд, що читає, і чекала.

Свідки завжди з’являються не тоді, коли їх шукають, а тоді, коли відчувають, що їх готові слухати.

Він був там майже годину.

Чоловік років п’ятдесяти п’яти. Сіра куртка. Старі кросівки. Пес на повідку — спокійний, як і його господар. Він зупинився неподалік, і пес одразу ліг, ніби знав це місце.

— Ви тут часто сидите, — сказала Клер, не дивлячись на нього.

— Щодня, — відповів він. — У цей час. Мій пес любить дивитися, як люди проходять повз.

Клер усміхнулася.

— Люди — цікавіші за собак, — сказала вона.

— Ні, — він похитав головою. — Просто гірше приховують свої емоції.