Розділ 5

Будинок Вестів стояв тихо — надто тихо для місця, де ще недавно «жили горе і скорбота». Світло в вітальні було увімкнене, але фіранки не рухалися, наче в домі давно не відкривали вікон. Повітря всередині мало запах чистоти й чогось застарілого — як у кімнаті, де все прибрали, але нічого не прожили.

Клер постукала.

Двері відчинилися майже одразу. Мати Лілі стояла на порозі — рівна, зібрана, у світлому светрі, без слідів сліз. Очі сухі. Погляд уважний, обережний.

— Міс Морган, — сказала вона. Не здивовано. Ніби чекала.

— Можна? — спитала Клер, хоча обидві знали: відповідь не має значення.

Її впустили.

Батько сидів у кріслі біля каміна. Газети складені ідеально. Телевізор вимкнений. Усе в цій кімнаті було надто правильним, ніби хтось боявся залишити слід життя.

— Поліція вже сказала своє, — промовив він рівно. — Ми не розуміємо, навіщо ви тут.

Клер не сіла. Вона залишилась стояти, ніби не хотіла дозволяти цьому дому прийняти її.

— Бо ви не виглядаєте як батьки, які втратили доньку, — сказала вона прямо.

Мати ледь помітно стиснула губи. Не від образи — від контролю.

— А як ми маємо виглядати? — спитала вона спокійно. — Істерично? Розбитими? Це вас би влаштувало?

— Мене б влаштувала правда, — відповіла Клер. — Будь-яка. Навіть та, яка вам не подобається.

Настала пауза. Важка. Тягуча.

— Лілі була складною, — сказав батько після кількох секунд. — Вона… останнім часом поводилася дивно. Щось приховувала. Ми хвилювалися.

— Але не зупиняли її, — підхопила Клер. — Не питали зайвого. Не шукали, коли вона зникла.

— Вона доросла, — сказала мати. — Ми поважали її межі.

Клер кивнула.

— І саме тому ви не можете сказати, що не причетні, — тихо промовила вона.

Повітря в кімнаті ніби стиснулося.

Батько повільно підвівся.

— Ми не вбивали Лілі, — сказав він. Чітко. Виважено. — Але світ не такий простий, як вам здається, міс Морган. Іноді, щоб щось зберегти, доводиться… не помічати.

Мати відвернулася до вікна.

— Ви нічого не доведете, — сказала вона. — Бо ми нічого не скажемо.

Це було не зізнання.

І не заперечення.

Це було щось гірше.

Клер вийшла з дому з відчуттям, ніби торкнулася холодної сталі. Не крові. Не емоцій. Механізму.

Вона сіла в машину, але не завела двигун одразу. Її погляд зупинився на будинку ще раз — і тоді вона побачила це.

Сміттєві баки збоку. Один з них був прочинений.

Дрібниця.

Як завжди.

Клер вийшла з авто й підійшла ближче. Усередині — папір. Обірвані конверти. Сміття, яке викидають поспіхом. Вона витягла один аркуш.

Роздруківка.

Фінансовий звіт.

Платежі. Дати. Підпис.

Northline Solutions.

І прізвище батька Лілі — у списку консультантів. Неофіційних. З сумами, які не поясниш «додатковими послугами».

— Ось ти де, — прошепотіла Клер.

Вона зробила фото. Одне. Друге. Руки були холодні, але рухи — чіткі.

Цього вистачить.

Щоб змінити напрям справи.

Щоб зламати зручну версію.

Клер завела двигун і рушила в бік відділку.

Дорога була темною. Надто темною. Ліхтарі миготіли, ніби хтось вимикав їх навмисно. Телефон мовчав — і це було поганим знаком.

На виїзді з траси позаду з’явилися фари. Спочатку далеко. Потім ближче. Занадто близько.

— Не зараз, — прошепотіла Клер і натиснула на газ.

Фари не відставали.

Вона звернула — різко. Машина за нею зробила те саме.

Серце вдарилося об ребра.

Телефон завібрував.

Прихований номер.

Вона не відповіла.

Світло фар різко осліпило. Збоку. Удар був глухим, важким, ніби повітря розірвалося. Метал скреготнув. Машину розвернуло.

Клер відчула, як тіло летить уперед, а потім — тиша.

***

Свідомість поверталася уривками.

Запах.

Антисептик.

Світло над головою.

— Вона приходить до тями, — сказав хтось.

Клер спробувала поворухнутися — і біль накрив її хвилею.

— Тихо, — пролунало поруч. — У вас струс і перелом руки.

Вам пощастило.

По щастило.

Клер ледь усміхнулася.

Очі повільно сфокусувалися. Лікарняна палата. Крапельниця. Тіло важке, ніби не її.

На тумбочці лежав телефон.

Екран світився.

Нове повідомлення.

«Ти майже встигла.

Наступного разу — не пощастить».

Клер закрила очі на мить. Потім відкрила знову — твердо.

— Помилився, — прошепотіла вона. — Я ще жива.

І цього разу правда вже була надто близько, щоб її зупинити.

Клер почула кроки ще до того, як побачила її. Легкі, невпевнені, ніби кожен рух давався із зусиллям. Двері палати прочинилися, і в отвір заглянуло обличчя — втомлене, бліде, з очима того самого кольору, що й у Лілі. Тільки без тієї іскри. Без захисту.

Сара кивнула й зайшла до палати. В руках — паперовий стаканчик з кавою, який вона так і не поставила на тумбочку. Просто тримала, стискаючи пальцями, ніби він був єдиним, що не дає їй розсипатися.

— Я… дізналася про аварію, — сказала вона. — Як ви?