Розділ 4

Правда іноді приходить не як вибух.

А як папірець, знайдений у чужій папці — не там, де йому місце.

Клер натрапила на це випадково. Вона не шукала сенсації, не копала в минуле Лілі глибше, ніж потрібно. Просто перевіряла біографію — ще раз, механічно, з тією втомленою уважністю, яка з’являється, коли ти вже нічому не довіряєш.

Архів муніципалітету. Старі записи. Усиновлення.

Рік.

Вік — два роки.

Інше прізвище, закреслене акуратно, але не до кінця.

Клер повільно відкинулася на спинку стільця.

— Отже, ось чому, — прошепотіла вона.

Лілі не була їхньою донькою.

Не по крові.

Не по походженню.

Її взяли.

Клер уявила цю картину: дитина, яка нічого не пам’ятає; родина, яка отримує шанс почати «з чистого аркуша»; історія, яку можна переписати. Усиновлення — це завжди про любов. Але іноді — про контроль.

І раптом багато речей стали на місця.

Надто стримані батьки.

Надто правильне життя.

І той холодний спокій, з яким вони говорили про зникнення.

Вони не шукали.

Вони чекали.

Клер відчула, як щось усередині неї повільно холоне.

Вона знайшла ще один документ — додаток до справи. Нотатка соціальної служби, зроблена багато років тому, майже стерта часом:

«Дитина має незвично сильну реакцію на присутність батька. Рекомендовано спостереження».

Клер закрила файл.

Тепер вона не просто підозрювала.

Тепер вона знала, що правда набагато темніша.

І тоді з’явився свідок.

Чоловік тридцяти пʼяти  років. колишній співробітник тієї самої компанії і близький друг загиблої. Він подзвонив сам. Голос був нервовий, рваний, ніби він уже довго вагався — і нарешті не витримав.

— Я бачив її, — сказав він. — За кілька днів до зникнення. Вона була… налякана. І сказала, що за нею слідкують.

— Хто? — запитала Клер.

Пауза. Довга.

— Це не телефонна розмова.

Клер відчула, як у грудях стискається повітря.

Вони домовилися зустрітися того ж вечора. Невелике кафе біля вокзалу. Людне місце. Безпечне.

Мало бути безпечним.

Клер приїхала раніше. Вибрала столик біля вікна. Замовила каву, яку так і не торкнулася. Вона дивилася на двері, відчуваючи дивне, липке напруження.

Чоловік запізнювався.

П’ять хвилин.

Десять.

Телефон Клер завібрував. Невідомий номер.

— Ви Клер Морган? — спитав чужий голос.

— Так.

— Не приходьте. Він… уже не прийде.

Серце вдарило надто сильно.

— Де він?

— Пізно, — відповів голос і зник.

Клер вискочила з кафе ще до того, як усвідомила, що робить. Вулиця. Світло ліхтарів. Поліцейські машини біля провулка.

І тіло.

Накрите курткою.

Неправильно зігнута рука.

— Напад. Пограбування, — сказав хтось позаду.

Клер дивилася мовчки.

Неправда.

Його вбили не за гроші.

Його вбили за слова, які він не встиг сказати.

Вона відступила на крок, відчуваючи, як усе стає кришталево ясним — і водночас страшно близьким.

Тепер не було сумнівів.

Батьки Лілі не просто знали.

Вони діяли.

І тепер хтось діяв швидше за Клер.

Вона стояла під холодним світлом ліхтарів і вперше відчула справжній страх. Не за себе — за час.

Його майже не залишилось.

Бо якщо вони готові вбивати свідків,

значить, наступною може стати правда.

Або вона сама.

Клер повільно стиснула кулаки.

— Добре, — прошепотіла вона в темряву. — Тепер я біжу. І ви — теж.

Місто мовчало.

Але ця тиша вже була передгрозовою.

Клер давно знала: у кожного детектива є справа, яка не закривається.

Не в папках.

Усередині.

Вона не поверталась додому тієї ночі. Її квартира була надто відкритою, надто вразливою. Вона зупинилась в дешевому мотелі на околиці міста — місці без історії, без пам’яті, без запитань. Там навіть дзеркала здавалися байдужими.

Клер сиділа на ліжку, не знімаючи пальта, і дивилась у темряву. Перед очима стояло тіло свідка. Куртка, накинута абияк. Поліція, яка вже придумала зручне слово — пограбування.

Так завжди починалося.

І так само починалося тоді.

У тій справі, яку вона поклялася більше ніколи не згадувати.

Телефон лежав поруч. Вона не хотіла його брати. Але взяла.

Анонімне повідомлення. Без номера. Без імені.

«Ти знову обираєш, кому жити, Клер?»

Її пальці стиснули екран так сильно, що побіліли.

Вона знала, про що йдеться.

Минуле

Тоді вона ще була журналісткою.

Гострою. Впертою. Надто впевненою у власній правоті.

Справа стосувалася дівчини — Меґан Харпер.

Двадцять три.

Волонтерка.

Працювала у притулку для підлітків.

Ідеальний об’єкт для гучного заголовка.

Їй принесли інформацію. Не доказ — натяк.

Анонімний лист. Фото поганої якості. Чутки.

І тиск редакції:

«Нам потрібен матеріал. Зараз. Якщо не ми — хтось інший».