Розділ 3

Відділок пах так, як завжди пахнуть місця, де правда не затримується надовго: старою кавою, потом і папером, який пережив надто багато чужих історій. Клер сиділа на жорсткому пластиковому стільці, спиною до стіни, і дивилася на двері з матовим склом. За ними ходили люди. Тіні ковзали туди-сюди, ніби хтось без кінця переставляв декорації, але не міняв сюжету.

Її викликали «для розмови».

Так це завжди називали.

Насправді — для тиску.

Двері відчинилися, і в коридор вийшов детектив Браун. Вона вже бачила його на складі — чоловік років сорока п’яти, з втомленими очима і обличчям, яке давно забуло, як виглядає щире здивування. Він не запросив її — просто кивнув головою, мовляв, ходімо.

Кабінет був невеликий. Стіл, два стільці, шафа з папками, які ніхто не відкривав роками. На стіні — фотографія міста з висоти. Звідти все виглядає простіше. Акуратніше. Без трупів.

— Сідайте, міс Морган, — сказав Браун, не дивлячись на неї.

Клер сіла. Не тому, що попросили. А тому, що знала: іноді краще бути нижче, щоб бачити, як хтось намагається нависнути.

— Я не розумію, навіщо ви мене викликали, — сказала вона спокійно. — Я не порушила закон. І до тіла Лілі Вест я прибула не випадково.

Браун нарешті підняв на неї погляд. Довгий. Оціночний.

— Саме тому ви тут, — відповів він. — Ви надто… не випадкові.

Він відкрив папку, витягнув кілька фотографій і поклав на стіл. Тіло. Трос. Вузол. Зап’ястя з подряпиною.

— Офіційний висновок — самогубство, — сказав він. — Дівчина була в депресії. Весілля — це стрес. Робота — нестабільна. Родина підтверджує: останнім часом вона була напружена.

— Родина підтверджує те, що їм зручно, — відповіла Клер. — А вузол? А відсутність слідів? А телефонний дзвінок, який я отримала напередодні?

— Телефонний дзвінок? — Браун злегка насупився, але ненадовго. — Без запису. Без номера. Без доказів. Це нічого не означає.

— Це означає, що хтось знав, що я копаю, — сказала Клер. — І хотів, щоб я знала, що він знає.

Браун відкинувся на спинку стільця. Усміхнувся. Втомлено.

— Послухайте, — сказав він. — Ви розумна жінка. І хороший детектив. Але це… не ваша справа.

Клер відчула, як усередині щось холодно клацнуло.

— Вона була моєю клієнткою, — відповіла вона. — І я не кидаю клієнтів у землі, навіть якщо вам так зручніше.

— Саме це я і маю на увазі, — його голос став твердішим. — Вам радять відпустити справу. Забути. Піти займатися… іншими зниклими котами і невірними чоловіками.

— Це порада чи погроза? — спитала Клер.

Кілька секунд вони мовчали. Потім Браун нахилився вперед, сперся ліктями об стіл і заговорив тихіше:

— Це попередження. Ви копаєте не там, де дозволено.

Ці слова повисли в повітрі, як запах диму. Їх не було видно, але вони проникали в легені.

Клер повільно підвелася.

— Знаєте, що найгірше в системі? — сказала вона. — Вона не бреше. Вона просто не бачить. Закриває очі — і називає це порядком.

Браун нічого не відповів.

Клер вийшла з кабінету, відчуваючи на спині чужі погляди. У коридорі хтось сміявся. Хтось говорив про вечерю. Світ не ламався. Він просто продовжував працювати.

На вулиці повітря було холоднішим, ніж зранку. Клер зупинилася на сходах відділку, дістала сигарету — рідкісна слабкість, до якої вона поверталася лише тоді, коли всередині ставало надто тісно. Запалила. Затягнулася.

Дим різав горло. Допомагав думати.

Відпустити справу, — повторила вона подумки. — Саме тоді, коли хтось так хоче, щоб я це зробила.

Телефон у кишені завібрував. Цього разу номер був знайомий.

Сара.

— Вони сказали, що це самогубство, — голос дівчини тремтів. — Що нам тепер робити?

Клер дивилася на будівлю відділку. На прапор, що майорів над входом. На людей, які заходили всередину, вірячи, що тут їм допоможуть.

— Тепер? — тихо сказала вона. — Тепер ми шукаємо правду. Без них.

Вона скинула дзвінок, розчавила недопалок носком черевика і рушила геть.

Система вже закрила очі.

А Клер — ні.

І якщо для цього доведеться йти туди, куди не дозволено,

вона піде.

Офіс Клер зустрів її тишею, яка одразу здалася неправильною.

Не спокійною —

порожньою.

Вона завмерла на порозі, не вмикаючи світло. Інстинкт, відточений роками, змусив її не рухатися. Повітря пахло інакше. Не так, як зазвичай — кавою, пилом і старим деревом. Тут був сторонній запах. Ледь вловимий. Метал. Чужі руки.

Клер повільно зробила крок усередину.

Двері сейфа були відчинені.

Це вдарило сильніше, ніж якби вона побачила розбиті вікна чи перевернуті столи. Сейф завжди був зачинений. Завжди. Навіть коли вона виходила «на п’ять хвилин». Навіть коли знала, що ніхто не прийде.

Вона підійшла ближче. Провела пальцями по холодному металу. Замок не зламаний. Його відкрили правильно. Код знали.

— Чорт… — прошепотіла вона.

Шухляди були висунуті, але не в безладі. Хтось рився уважно. Методично. Забрав не все — тільки те, що знав, як знайти.

Папки зі свіжими справами лежали на місці. Гроші — теж. Навіть ноутбук не чіпали.

Зникло інше.

Старі матеріали.

Вона сіла на край столу, відчуваючи, як у грудях повільно наростає важкість. Дістала папку з написом, який давно не відкривала. Точніше — де вона мала бути.