Розділ 1

Сонце того ранку поводилося занадто чемно.

Воно не різало очі, не сипало промінням у вітрини, не намагалося довести, що місто — це вулик зі скла і бетону. Світло було м’яким, майже вибачливим. Таким, яке не викликає підозр. Таким, яке бреше.

Клер Морган сиділа біля вікна свого улюбленого кафе — “Blue Harbor”. Заклад був із тих, що не змінюються роками: ті самі потерті дерев’яні столи, ті самі тріщини на плитці під барною стійкою, той самий запах кави, який не намагався бути модним. Тут не подавали латте з пінкою у формі сердець. Тут просто наливали каву. Чорну. Чесну.

Клер обхопила чашку обома руками, наче намагалася зігріти не пальці — себе.

Вона погано спала. Знову.

Сон приходив уривками, залишав після себе відчуття, ніби хтось нишпорив у її голові, переставляв спогади, торкався тих, до яких не варто торкатися без дозволу. Вона не перевіряла телефон усю ніч — старий рефлекс із часів журналістики. Наче, якщо не дивитись, погані новини почекають.

Не почекали.

Клер зробила ковток. Кава була ідеальною — гірка рівно настільки, щоб не хотілося цукру. Вона кинула погляд на вулицю за вікном. Місто жило своїм ранковим ритуалом:

чоловік у костюмі, який ніс два паперові стаканчики і явно поспішав кудись. Жінка з коляскою, що говорила по телефону з виразом постійного вибачення на обличчі. Старий, який щодня проходив повз кафе о восьмій п’ятнадцять — завжди сам, завжди з газетою під пахвою.

Світ був на місці. Це мало заспокоювати.

Не заспокоювало.

Клер знала: коли все виглядає правильно, це не означає, що так і є. Іноді це означає, що щось дуже добре навчилось маскуватися.

Вона дістала блокнот — старий, з м’якою обкладинкою, списаний наполовину нерівним почерком. Звичка з минулого життя. Журналісти не довіряють пам’яті. Приватні детективи — теж.

Телефон завібрував саме тоді, коли вона записувала дату.

Невідомий номер.

Клер не любила брати слухавку одразу. Давала дзвінку зробити два повних гудки — ніби перевіряла, чи співрозмовник справді хоче з нею говорити, а не передумати в останню секунду.

— Морган, — сказала вона нарешті. Голос був рівний, трохи втомлений. Їй подобалось, як він звучить. Без запрошень до зайвих пояснень.

— Міс Клер Морган? — жіночий голос. Напружений. Але ще не зламаний.

— Вона сама.

Пауза. Зітхання.

— Мене звати Сара Вест. Моя сестра… Лілі. Вона зникла.

Це слово — зникла — часто вимовляють занадто легко. Люди звикають до нього з серіалів і новин. Але Клер почула інше: тремтіння в кінці фрази, наче жінка на тому кінці трималася за край столу, щоб не впасти.

— Коли ви востаннє з нею говорили? — запитала Клер.

— Три дні тому. Вона… просто не виходить на зв’язок. Телефон вимкнений. Вона ніколи так не робить. Ніколи.

Клер записала ім’я: Лілі Вест.

Потім вік. Двадцять шість.

Робота — дизайнерка-фрилансерка.

Живе одна.

Усе звучало… буденно.

Занадто.

— Ви зверталися до поліції? — запитала Клер, вже знаючи відповідь.

— Сказали почекати. Що дорослі люди іноді просто… зникають на кілька днів. Відпочивають. Змінюють обстановку.

Клер криво всміхнулася. Поліція завжди любить слова, які нічого не значать.

— Ви вірите, що ваша сестра просто вирішила зникнути? — тихо спитала вона.

Тиша затягнулась.

— Ні, — нарешті сказала Сара. — І саме тому я телефоную вам.

Клер закрила блокнот.

Вона відчула це — легке, майже непомітне зміщення всередині. Наче кімната, в якій щойно було світло, стала трохи темнішою. Не одразу. Повільно. Так, що можна не звернути уваги.

— Це може бути дрібна справа, — сказала Клер чесно. — Можливо, вона просто… не хоче, щоб її знайшли.

— А якщо ні?

Клер подивилась у вікно. Сонце все ще світило чемно.

— Тоді я знайду правду, — відповіла вона. — Навіть якщо вона нікому не сподобається.

Після дзвінка Клер допила каву. Вона вже була холодна.

Місто за вікном не змінилось. Люди йшли, машини сигналили, життя тривало. Але Клер знала: з цієї миті щось пішло не так.

Так завжди починалося.

Не з крику.

Не з крові.

Не з сирен.

А з тихого ранку, який був занадто хорошим, щоб бути справжнім.

***

Будинок Вестів стояв у тихому районі Блу-Рівер, де газони підстригали не тому, що хотіли, а тому що так було заведено. Тут не любили сюрпризів. І зникнення людей — теж.

Клер припаркувалася навпроти, вимкнула двигун, але ще кілька секунд не виходила з машини. Дивилася на фасад: світло-бежеві стіни, білі рами, фіранки, підібрані так, ніби їх затверджували на сімейній раді. Будинок виглядав… спокійним. Безпечним. Таким, у якому не повинно траплятися нічого поганого.

Саме тому їй не хотілося заходити.

Двері відчинила мати Лілі — Мері Вест. Жінка років шістдесяти, доглянута, з акуратною зачіскою і поглядом, який одразу ковзнув повз Клер, ніби та була кур’єром, а не людиною з відповідями.

— Проходьте, — сказала вона. — Ми вас чекали.

Ми. Не я. Клер це відзначила.

У вітальні сидів батько — Генрі Вест. Він підвівся, потис Клер руку міцно, але без тепла. Його рухи були злагоджені, відрепетирувані. Так тиснуть руку на співбесідах і похоронах.