Розділ 19

- Чому ти так дивишся на мене? - запитав Всеволод, помітивши дивний погляд Олени. 

- Пробач. - промовила дівчина і швидким рухом завдала удару в шию, не залишивши йому шансу на порятунок.

Чоловік повалився на підлогу, тримаючись за місце з якого лилась кров. Не гаючи часу Олена вибігла на вулицю в пошуку допомоги та порятунку. Виснажена, зі зв'язаними руками, вона зашпорталась та впала на землю, відчуваючи, як її покидають останні сили. “Ні, ні, я повинна підвестись” - переконувала себе до останнього. “Я мушу йти. Мені не можна спати”. Їй здавалось, що ось-ось і Всеволод наздожене її й неодмінно поквитається. Олена відчула, як хтось підняв її на руки. 

- Все добре, Оленко, ти в безпеці. - промовив знайомий до болю голос. Дівчина видихнула з полегшенням, впізнавши Мирослава.

***

     Олена розплющила очі, покривившись від променів сонця, які пробивались крізь вікно. Носом дівчина відчула вже знайомий запах квітів. Вона повернула повільно голову та побачила на лікарняній тумбочці вазу наповнену лавандами. До неї почали надходити спогади останніх подій, Олена швидко підвелась та перед очима все раптово попливло.

- Чшш, не так швидко. - чиясь рука торкнулась лагідно плеча, намагаючись знову вкласти її до ліжка.  

Олена відкинулась на подушку і підвела очі, Мирослав споглядав на неї з неприхованим полегшенням. “Жива”.

- Я покличу зараз лікаря. - поспішив до дверей.

- Не йди. - Олена міцно вхопилась в його руку. 

- Я тут, кохана. Не бійся. - схилився та ніжно провів подушечками пальців по спітнілому чолі. 

- Тато. - ледь прошепотіла, відчуваючи, як пересохло в горлі. - Що з ним? 

- Все добре. Він у лікарні, його перевели у загальну палату. Не хвилюйся. З ним пані Марія. 

Олена видихнула, відчувши полегшення. Мирослав допоміг їй сісти на ліжку та подав склянку води. Змочивши губи, сили потрохи почали повертатись.   

- Що з Всеволодом? Він?

- Мертвий. - відповів Мирослав, здогадавшись, що саме хотіла запитати Олена. - Удар прийшовся в сонну артерію, відповідно шансу на життя в нього не залишилось.

- Виходить, мені таки вдалось його позбутись. - гірко всміхнулась кутиками вуст. 

- Оленко. - Мирослав взяв її бережно за ослаблену руку. - Ти ні в чому не винна. Чуєш? 

Дівчина поглянула в нікуди, відчуваючи, як слова застрягли в горлі. 

- Я бажала йому смерті. Чим я краща за нього? - запитала швидше себе. Олена на мить запнулась, розмірковуючи про пережите. - Він двічі зробив мене вбивцею. Йому вдалось знищити мене, розтоптати, зруйнувати в мені усе живе. - холодно промовила, повертаючи погляд на Мирослава.

- Прости, мені, якщо зможеш. - чоловік схилився над Оленою, цілуючи її зап’ястя на яких виднілись синці та сліди від ременя.

- За що? - без яких-небудь докорів запитала дівчина.

- За те, що не вступився, за те що не було поруч. - Мирослав замовчав, а за мить додав. - За те, що відвернувся, коли був потрібен найбільше. Мені потрібен був час, аби осягнути усю правду. Я думав, якщо все було насправді так, як ти розповіла, то чому не пішла до поліції. - чоловік замислився, йому було соромно за свою реакцію. - Та потім я збагнув, що тобі б не повірили, адже оточення Всеволода багате на прокурорів, генералів і їм подібних. Пробач, за те, що засумнівався в твоїй невинності.

- Перестань. Твоєї провини тут немає. Я не ображаюсь. 

- Я люблю тебе. - Мирослав припав палко до вуст дівчини, втім швидко відсторонився, помітивши, як Олені заболіло. - Вибач. - поглянув з жалем на розбиту губу. 

- Заживе. - поринула знову в себе.

- Оленко, все минеться. Ми разом зуміємо це пережити. Я більше ні кроку не відступлю від тебе.

- О ні, тільки не це. Я других таких стосунків не переживу. - заусміхалась, попри фізичний біль. Мирослав теж усміхнувся у відповідь. Його Оленка знову сміється, і пробує жартувати. Чоловік був певний, вони з усім впораються. 

***

     Олена на задньому дворі вмостилась з мольбертом і фарбами перед ароматною лавандою. Вона давно хотіла перенести красу квітів на свою картину. Мирослав обережно підійшов до дівчини, милуючись нею і пейзажем. Чоловік був в захваті від вміння коханої та від неї самої. Синці потрохи сходили, і навіть на щічках з’явився рум’янець. Він підібрав волосся, яке вибилось з заплетеної невеличкої коси, Олена притулилась до чоловіка, відчуваючи, як м’якне в його руках.

- Телефонували з поліції. Усі підозри з тебе зняті.

Олена важко зітхнула. Неприємний осад однаково залишався на душі. Проти своєї волі вона відібрала життя у людини. Чи отямиться вона коли-небудь від пережитого, чи зуміє спати спокійно, не прокидаючись від відчуття гострого уламка в руці. 

- В селі всі лише про це й говорять. - промовила зі сумом. - Діти дражнять мене вбивцею.

- Поговорять і перестануть. Спробуй не зважати. - насправді Мирославу було прикро через людей, які втішались чужою бідою. Він те й робив, що захищав Олену перед балакучими сусідами, але людям рота не стулиш. Потрібно перечекати. - До речі, ти не забула, що завтра приїжджає твій батько? 

На обличчі дівчини одразу з’явилась радість. Скоро вони з татом обіймуться  і наговоряться досхочу. Чоловік погодився деякий час погостювати в доньки та в своєї рідні. Після лікарні йому неабияк потрібен був догляд і звичайна зміна оточення. На щастя чоловіку вдалось вижити після жорстокого побиття невідомими, яке замовив Всеволод.

- Я ж мала спекти пиріг. - Олена кинулась до будинку, залишивши недописану картину. - Пізніше домалюю. - сказала поспіхом. - Ходімо, допоможеш мені на кухні. 

- Я і кухня?! Пошкодуй свого батька. - зі серйозним виразом обличчя відповів Мирослав, після чого обоє розсміялися.

***

Присутність батька пішла Олені на користь, чоловік про все дізнався і тому допомагав доньці чим швидше повернутись до нормального життя. З матір’ю ж Олена досі не спілкувалась, жінка лише раз зателефонувала, коли дізналась про аварію в якій начебто загинув Всеволод, для того, аби вивідати в доньки, чи залишив він щось після смерті. А нещодавно Олена дізналась, що мама знайшла собі чоловіка з яким вони тепер разом проживають.