Розділ 15

- Олена, що трапилось? Тобі погано? - звернувся до дружини Всеволод, помітивши її відчужений погляд. - Ну ж бо. Не мовчи! Тебе хтось образив? 

Дівчина поглянула на свого чоловіка, ще кілька днів тому заради їхньої спільної дитини, вона готова була все йому пробачити, аж тут відкрились чергові подробиці з його бурхливого життя, які знову змусили відчути себе вкрай жахливо. 

- Мені Мілана все розповіла. - Олена на мить запнулась, очікуючи на яку-небудь реакцію Всеволода, втім жоден м'яз на чоловіковому обличчі не ворухнувся. - Вона була вагітною від тебе, але ти змусив її зробити аборт. 

В очах чоловіка з'явилась злість. "Доки його колишні втручатимуться в його теперішнє життя"?

- Це в минулому. І воно до тебе, чи до нас немає жодного відношення. - Всеволод збирався було піти, та голос Олени його зупинив. 

- До тебе має! Це була й твоя дитина, яку ти вбив. Мілана не хотіла цього робити, але ти змусив. Ти силоміць притягнув її до лікарні й всадив у те кляте крісло. - сльози заблищали на її очах, а голос зрадницькі затремтів. - Ти покидьок. Ти руйнуєш життя ні в чому не винних людей!

Після цих слів Олена більше нічого не пам’ятала, вона немов провалилась у чорне провалля з якого їй не вирватись. Дівчина отямилась в лікарні, де б воліла вмерти, аби не повертатись в те пекло, яке продовжувало існувати, допоки живий її мучитель. Тоді вона дізналась, що втратила дитину і зазнала серйозних травм. Всеволод не відходив від неї ні на мить, він говорив, що шкодує про скоєне, втім, Олена в це не вірила. З цього дня вона стала байдужою до всього, що відбувалось навкруги, з втратою дитини світ для неї перестав існувати.

Збайдужіла до життя, вона готова була вмерти, аби тільки не відчувати душевного болю, який гострим лезом впивався в кожну частинку душі та розбитого вщент серця. Всеволод був певний, що після цього “прикрого випадку” Олена піде від нього, і жодні аргументи, чи обіцянки не змусять її залишитись. Тому чоловік, якому все підвладне, приготувався, зробити так, аби вона нікуди не ділась.

***

     Олена прокинулась, коли Всеволода вже не було вдома. Вона любила ранки на самоті та ненавиділа вечора, коли той мав повернутись. З відсутністю чоловіка було легше не те що існувати, але й дихати. Його часті відрядження були для Олени справжнім порятунком, адже тоді вона могла кілька днів насолоджуватись власним спокоєм.  

Дівчина потайки від Всеволода почала малювати, це заняття приносило їй справжню втіху та задоволення, через картини вона висловлювала свій прихований біль та відчай. Нині Олена теж збиралась сісти за чергову роботу, та стук у двері відвернув її увагу.

- Артур? - Олена неабияк здивувалась, візиту чоловіка. - А Всеволода немає, він нещодавно поїхав в офіс.

- Я знаю, ми щойно зідзвонювались. Він залишив вдома для мене одну папку з документами. - Олена на мить завагалась. - Він знає про мій візит. Інакше б мене не впустили його вірні пси. - вказав у бік охорони. - Так, що тобі нічого хвилюватися. - чоловік дружньо торкнувся Олениного плеча. - То, що пригостиш кавою? Чи триматимеш мене й далі на порозі? - запитав з доброю усмішкою.

- Звісно, проходь. - реабілітувалась Олена. - Тобі яку каву - чорну, з вершками, лате, чи можливо лавандову? Я до речі її обожнюю, відколи вперше спробувала.

- Давай, звичайну чорну. 

Артур сів на стілець, що стояв біля барної стійки, споглядаючи за Оленою. Не високого зросту, витончена, миловидної зовнішності, саме такі жінки завжди приваблювали його старшого брата. Кожну з них він підкоряв, а потім пригнічував, не даючи якої-небудь свободи, чи права вибору. Артур не втручався в братове життя, однак після знайомства з Оленою, він одразу збагнув, що вона не така, як більшість дівчат, які були ласі до братового багатства, чомусь саме Олені хотілось поспівчувати та допомогти. 

- Я зовсім не очікувала тебе тут побачити. Ти раніше ніколи до нас не заходив. - Олена поставила на стіл чашку кави та шоколадні тістечка. 

- Ти ж знаєш, ми з Всеволодом не надто добре ладнаємо. Якби це сумно не звучало, але ми не маємо потреби один в одному. Ми різні. 

- Він непередбачуваний. - раптом випалила Олена.

- Всеволод ображає тебе? - Артур пильно поглянув на дівчину, в погляді якої читалось якесь невидиме прохання.

- Забудь. - Олена прийнялась розрізати тістечко. Її руки тремтіли, якби вона не намагалась це приховати. Артур поклав свою теплу долоню на її, таким чином, виказуючи їй свою підтримку.

- Олено, все гаразд. Я знаю, яким може бути мій брат, однак все ж сподівався, що з тобою він інший. Та, мабуть, такі, як Всеволод не змінюються.

- Він у мене все забрав - документи, гроші, телефон, навіть ключі від авто. 

- Значить, я не помилився. - промовив задумливо Артур. - Я ще на вечірці відчув напругу між вами. Чим я можу тобі допомогти? Я спробую з ним поговорити.

- Дякую, Артур, однак, тут нічим вже не зарадиш. - Олена не стала розповідати, про погрозу Всеволода. Чоловік запевнив її, якщо вона захоче від нього піти, то він неодмінно розправиться з її батьком. Олена не сумнівалась, бо знала, яким жорстоким є Всеволод. 

Вже збиравшись йти, Артур на мить зупинився біля дверей. 

- Ось мій номер телефону. - простягнув візитну картку. - Про всяк випадок, візьми. 

- Дякую. Неодмінно збережу. 

- Краще запам'ятай на пам'ять. - підморгнув та вийшов з будинку. 

День видався хорошим, після візиту Артура, Олена почувалась значно краще, у неї навіть з'явився блиск в очах. Натхненна розмовою з людиною не байдужою до її долі, вона приступила до малювання. 

***

- Чим займалась у мою відсутність? - запитав Всеволод за вечерею.

- А чим мені займатись, окрім, як прогулюватись будинком.

- Не прибідняйся. Ти можеш ще виходити на вулицю. - недобре посміхнувся кутиками вуст. 

- Так, звісно, в компанії твоїх головорізів. 

Всеволод пропустив повз вуха сарказм дружини та запитав наступне.