Розділ 13

    За вікном вечоріло, Олена підвелась з ліжка та затягнула штори. На годиннику була 18 година. За болючими спогадами промайнув цілий день. Олена пішла на кухню, аби приготувати вечерю, невдовзі мав прийти Мирослав. Вона нарізала свіжий салат, який планувала подати з пловом і кілька шматочків білого хліба, Мирослав любив посмакувати після вечері хлібом з маслом, стверджуючи, що це його улюблений десерт. Олену це завжди смішило, і навіть зворушувало. При згадці про чоловіка, вона всміхнулась, швидше б вже Мирослав прийшов. На столі все було готове до вжитку, однак Мирослав не поспішав йти. Олена засунула ноги в улюблені босоніжки та почимчикувала до пані Марії, заодно й чоловіка по дорозі зустріне. 

Жінка заганяла худобу до хліва, коли побачила небогу.

- Привіт, Оленко. Щось ми нині не бачились. Ти часом не захворіла? Знову ті твої синці.

- Вибачте, щось я сьогодні знову випала з життя. Погано спала, то пролежала цілий день. - Олена пожурилась.

- Ну, й добре зробила. Себе берегти треба. Тим паче сьогодні як такої роботи не було. Ти зачекай, я зараз швиденько Маньку здою і молочка тобі дам, відразу відчуєш себе краще.

Олена допомогла пані Марії загнати усю живність, подякувала за молоко та вирушила до Мирослава. Двері в будинку були відчинені, але сам дім зустрів її тишею. Тоді Олена вийшла у двір та обійшла довкола будинку, чоловіка ніде не було. Дівчина почала вже хвилюватись, як раптом помітила Мирослава з невідомою жінкою в полі висадженими рядами лаванд. Вони про щось мило розмовляли та сміялись. Чоловік помітив Олену та помахом руки покликав, щоб вона йшла до них. 

- Привіт, Оленко. Познайомся, це Надія зі сусіднього села, консультую її щодо висаджування та догляду за лавандами. А це моя Оленка.

Олена відчула, як ніяковіє, проте їй було приємно, як Мирослав без жодних вагань та сумнівів представив її. Жінки обмінялись приязними посмішками.

- Зачекай мене в будинку, я вже завершую. - звернувся з ніжністю в голосі.

Дівчина без заперечення попрямувала на кухню, вона витягла дві порожні склянки та налила туди молока, яке прихопила зі собою.

- О, молочко. Манькіне?

- Угу. 

- Смачне. - промовив, скуштувавши. - Ти вибач, що змусив чекати. Надя несподівано зателефонувала, не гарно було відмовляти. Вона вже давно просила, аби я розповів про тонкощі садівництва цієї незвичайної квітки. 

Олена розуміючи кивнула.

- А я приготувала вечерю. Правда вже все вистигло. Підемо до мене?

- Підемо, лише прихоплю сокиру, дядько Петро просив позичити, бо в нього його зламалась. 

Олена розпливлась в усмішці, вона помічала з якою турботою та завзятістю Мирослав допомагав людям, і їй це невимовно подобалось. На превеликий жаль, людська, безкорислива допомога, вважається нині чимось не звичним, навіть надзвичайним.

***

Вночі була гроза, лунав грім та била блискавка. Олена тулилась до Мирослава, шукаючи прихистку в його міцних обіймах.

- Не бійся. - тихо прошепотів, відчуваючи її неспокій. - Це лише гроза. Я тут з тобою. 

Олена відчула, як від цих здавалось звичайних слів, радіє серце. Вона ще міцніше притислась до Мирослава, не бажаючи, аби ця мить коли-небудь минулась. 

- Мені здається, чи ти справді до мене пристаєш? - запитав чоловік сонним тоном, відчуваючи палке дівоче тіло.

- Не здається. - заусміхалась.

- Ну то йди до мене. - Мирослав розвернув Олену до себе та припав до її гарячих губ. Його поцілунки змушували Олену тремтіти від насолоди, їй здавалось, що в цю мить нікого більше окрім них не існує. Дівчина вдихала запах коханого, підставляючи своє тіло для цілунків, які ставали все сміливіші. Несподівано за вікном блиснуло та почувся страшенний грім, в якусь мить Олені здалось, що вона побачила людський силует, що змусило її скрикнути та різко підвестись.  

- Що, що трапилось? - стурбовано запитав Мирослав.

- Мені здалось, ніби в кімнаті хтось є. 

Чоловік встав та увімкнув світло. Він пройшовся будинком, аби запевнити Олену, що їй лише здалось.

- Нікого немає. - Мирослав присів біля Олени та взяв її за руку. Погляд переляканий, тіло трусилось. - Оленко, що з тобою відбувається? 

- Тобі краще піти. - зненацька промовила, відводячи погляд.

- Я не розумію що трапилось. Поговори зі мною.

- Йди. Прошу, дай мені спокій! 

- Чому ти мене проганяєш? - Мирослав не розумів, що відбувається з Оленою. Він підняв її обличчя, заглядаючи стривожено у заплакані очі. - Все добре, Оленко, не засмучуйся. Ти не сама, я з тобою. Ти можеш мені довіряти. 

Олена тихо схлипувала на грудях Мирослава, відчуваючи, що більше не в змозі приховувати від нього правду.

- Він бив мене. 

- Хто? Кохана.

- Мій колишній чоловік. Всеволод знущався наді мною. Він лупцював мене за кожен невірний рух. Понад рік я жила у справжньому пеклі. Ось ці сліди, що ти бачив на моєму животі свідчення його постійних знущань. - Олена говорила й говорила, не в змозі зупинитись, вона відчувала, як з кожним зізнанням, яке вона випускала на волю, їй стає легше. 

Мирослав втішав Олену, пригортаючи до себе, в цю мить йому хотілось захистити її від усього світу. Слухаючи розповідь коханої, він відчував ненависть, несправедливість та біль, яку Олені довелось пережити.

- Я зрозумію, якщо ти підеш від мене.

- Яка ж ти дурненька. Я більше ніколи не дозволю кому-небудь тебе образити. - Мирослав взяв Оленине обличчя у свої руки та торкнувся теплими губами чола дівчини. - Я кохаю тебе.

***

    Олена потягнулась на ліжку, всміхаючись новому дню. Дівчина підвелась та відчинила вікно. Сьогодні їй здалось, що навіть на вулиці пахне по-іншому, і пташки співають не так, як завжди. День обіцяв бути хорошим.

- Доброго ранку. Виспалась, соня? - запитав Мирослав, підійшовши ззаду.

Олена зиркнула на годинник, була 11 година дня.