Олена проганяла від себе страшні думки, які отруйними зміями заповзали у голову. Вона нічого не запитувала у Всеволода, боячись почути жахливу правду. Чоловік теж поводився так, ніби нічого не трапилося і тієї відвертої розмови між ними не було.
Олена поверталась з ресторану, коли їй зателефонувала Аліна. Голос подруги здався Олені напруженим та доволі схвильованим. Аліна попрохала зустрітись якомога швидше.
- Лише нікому не кажи, що їдеш на зустріч зі мною. Пообіцяй мені.
- Не хвилюйся, я могила.
- Сплюнь. - промовила Аліна.
Дівчата зустрілись знову біля вокзалу, та вже в іншому кафе.
- Дякую, що зуміла вирватись. Для мене це важливо.
- Аліно, що трапилось? Ти якась інша, не така, як завжди. - запитала Олена, помітивши емоційний стан подруги.
- Я прийшла попрощатись.
- Таки їдеш?! - здогадалась Олена.
- Їду, Оленко. Не можу більше. Несила терпіти життя з Едуардом.
- Куди ти? А як же Артур?
- Він нічого не знає. Не хочу створювати йому зайвих проблем. - з журбою в голосі відповіла Аліна. - Куди, поки й сама не знаю. Додому мені не можна. Та я щось придумаю, не сумнівайся. У мене є одне до тебе прохання, передай Артурові ось цю записку. - дівчина непомітно вклала до рук Олени маленький клаптик паперу. - Заховай її якомога далі від сторонніх очей.
- Я все зроблю, не хвилюйся.
- Дякую, тобі, Оленко. - Аліна зробила ковток апельсинового соку, трішки заспокоївшись.
- І ще одне, я змушена тебе попередити. - дівчина схилилась до Олени та тихо промовила. - Я випадково дізналась від Едіка, що Наталка зникла.
- Та сама? - запитала Олена, чудово розуміючи про кого насправді йшла мова.
- Вона, Оленко, вона. Прошу, будь обережна.
Олена та Аліна обнялись на прощання. Було сумно та невимовно важко прощатись, адже дівчата встигли прикипіти душею одна до одної. Невідомо було, чи побачаться вони ще коли-небудь. Олена стримувалась, аби не заплакати, та зрадливі сльози однаково виступили з очей. Тепер вона залишилась зовсім одна, в середовищі серед перевертнів.
Вже в авто Олена дала волю справжнім сльозам, виплакавшись вдосталь, вона зателефонувала батькові, аби почути рідний голос.
- Доню, та все добре зі мною. Повернувся з роботи, он дивлюсь футбол. Ти як? Не ображає тебе Всеволод?
- Все добре, тату. - поспішила заспокоїти чоловіка, а в самої ком підступив до горла. Хіба вона може зізнатись татові у всьому, що з нею відбувається, його це неабияк засмутить, а вона цього не може допустити. - Гаразд, татко, не заважатиму, знаю цю твою любов до футболу.
- Бувай, Оленко. Бережи себе, дівчинко.
Після розмови з батьком Олена повернулась додому.
- Де, ти вешталась цілий день? - запитав Всеволод, кинувши на неї сердитий погляд.
- Була в ресторані, потім розмовляла з татом. - відповіла якомога спокійніше.
- Можливо, тобі відомо куди поділась твоя подружка?
- Аліна? - запитала Олена, вдаючи здивовану.
- Аліна. - передражнив. - Едік місця собі не находить, всі шмотки на місці, а самої слід простиг. Телефон вимкнений, ні записки, нічого.
- Ні, ми з нею кілька днів, як не бачились.
- І вона тобі не телефонувала? - поглянув так, ніби про щось здогадувався. - Подумай. Згадай. Це важливо.
Олена зуміла вгамувати внутрішню паніку, яка наростала все більше.
- Ні. Не телефонувала. - вона зазирнула Всеволоду в очі, витримавши його пронизливий погляд.
- Дивись, мені, Олено, якщо я дізнаюсь, що це неправда, пошкодуєш.
Олена на якусь мить видихнула.
- Що Едуард, збирається робити? - запитала з тривогою на серці.
- Шукати, а коли знайде, втім, думаю, ти й сама вже здогадалась.
Всеволод пішов, а Олена залишилась стояти, вдивляючись кудись у простір. Вона так і не наважилась запитати у Всеволода чи причетний він до зникнення Наталі.
***
Життя не змусило довго чекати на правду. Всеволод звично відпочивав з друзями в літньому будиночку, попрохавши Олену, аби та для них принесла тацю з напоями. Підійшовши ближче до дверей, дівчина раптом застигла. Те, що вона почула, привело її у справжній шок.
- Ні, я зав’язав з коханками, мені однієї з головою вистачило, що аж довелось прибрати.
Чоловіки голосно розсміялись.
- Та ти довго не протягнеш без нової баби. - прозвучав голос Едуарда.
- Поки тримаюсь. Правда Олені доводиться не солодко, але що поробиш, сама хотіла, аби я належав лише їй. Тепер віддувається за всіх.
Чоловіки знову розреготались.
- А Наталку шкода. Нормальна була баба, даремно ти так з нею.
- Макс, полегше. - пригрозив Всеволод. - Чи не ти свою колишню коханку пустив по колу, бо вона все розповіла твоїй дружині, яку ти до речі теж потім запроторив в дурку. Хоча згоден, переборщив я з Наткою. Вічна їй пам’ять.
Наповнена таця в руках Олени затремтіла, та так, що Всеволод почув звук за дверима.
- Пташка, це ти?! Принесла. Дякую, давай я візьму, а ти йди відпочивай. - чоловіки пирскнули зі сміху, маючи собі на увазі геть інше.
Олена увійшла в дім, не знаючи, що їй робити та куди йти. Вона не вірила в те, що щойно почула. Її жахало з якою легкістю та байдужістю Всеволод розповідав про скоєне. В скронях пульсувало, а шлунок зводило від спазмів. Часу не залишалось, аби заспокоїтись, тому що Олена прийняла рішення - бігти.
- Не зрозумів.
Олена застигла з документами та телефоном в руках. Все в будинку причаїлось, немов очікуючи на якесь нещастя. Олена боялась поворухнутись, не те, що поглянути на Всеволода, який наблизився до неї так близько, що вона відчула над головою його подих.
- Далеко зібралась?
- Я йду від тебе.
- Можна поцікавитись чому?
- Ти вбив Наталю. - з тремтінням в голосі, промовила Олена.
- Я все владнав. Як ти й хотіла?!
- Припини! Я не хотіла цього! Ти! Ти чудовисько! - зарепетувала, гримаючи своїми маленькими кулаками в груди чоловіка. - Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх!
#3905 в Любовні романи
#906 в Короткий любовний роман
#1079 в Жіночий роман
Відредаговано: 19.05.2021