Пані Марія без жодних проблем відпустила Олену, запевнивши дівчину, що впорається з усім сама. Олена їхала поруч Мирослава, насолоджуючись його компанією. Їй подобалось не лише з ним жартувати, але й просто мовчати. В його присутності, вона відчувала себе невимушено, без зайвих хвилювань, що сказала щось не те.
- Тобі доводилось коли-небудь бачити, як убивають тварин? - запитав Мирослав.
Олена на мить завагалась. Їй доводилось бачити значно гірші речі. Однак, про це вона змовчала.
- Ні. Мабуть, це страшно?
- Можливо спершу. Потім звикаєш. Жінкам важко це збагнути, але добування здобичі закладено в чоловіків природою ще з народження.
- Прагнення домінувати над кимось, підкоряти собі слабкіших, самостверджуватись шляхом невинних, невже це в крові кожного чоловіка? - зі сумом на обличчі запитала Олена.
- Оленко, ти перебільшуєш. Це геть не те саме.
Не зчувшись за розмовами, Мирослав та Олена приїхали.
- Куди ми приїхали? - запитала Олена, помітивши поле оснащене різними тарілками та мішенями. - Я думала це буде ліс з дикими кабанами чи щось таке.
- Не хочу тебе травмувати. Та й полювання на того самого кабана триває з початку осені, тож ще рано. Це стендова стрільба, де ми будемо стріляти по звичайних тарілках, що імітують політ птахів або біг звіра.
- Ми? Я не буду точно цього робити. - зі жахом на обличчі промовила Олена.
- Я ні до чого тебе не змушуватиму. Ходімо, познайомлю тебе зі своїм другом.
На них чекав чоловік років 50, на ім'я Орест. Попри різницю у віці, чоловіки були хорошими друзями. Спільне захоплення їх об’єднало та вже не відпускало.
- Там вже все готове. Розважайтесь, а потім чекаю вас у гості.
Чоловік відкланявся та пішов у своїх справах.
- Ну, що йдемо? - Мирослав взяв Олену за руку та повів на місце стрільби.
Десь неподалік лунали постріли, які змушували Олену здригатися. Проте, вона сама попросилась їхати з Мирославом, то нічого було тепер нарікати.
Мирослав взяв до рук рушницю та приготувався до стрільби. Спеціальна машина враз випустила тарілку в яку Мирослав одразу влучив, посудина розлетілась на друзки, Олена не встигла отямитись, як знову пролунав черговий постріл, а за ним ще один. Вона відчувала, як її серце колотиться, а в голові пульсує. Навіть попри навушники вона чула звуки, які надзвичайно лякали. В якусь мить Олена відчула, як їй бракне повітря.
- Годі, припини! - Олена затулила вуха руками, аби не чути усіх цих пострілів.
Мирослав відклав зброю, помітивши як Олена забилась у куток.
- Пробач, рідна. - кинувся до неї.
Олена аж завила. Стільки було ніжності та теплоти у його голосі.
- Я не хочу більше тут знаходитись, забери мене додому. Прошу тебе.
Посадивши Олену в машину, Мирослав набрав Ореста, аби домовитись про зустріч іншим разом.
- Та без проблем. Жінки, що тут скажеш.
Чоловіки попрощались, після чого Мирослав завів авто і вони з Оленою вирушили назад до селища. Дівчина тихо сиділа, відвернувшись до вікна. В голові досі гуло, а у вухах дзвеніло. Своїм мовчанням вона створювала напругу, яка відчувалась в машині. Мирослав теж нічого не запитував, чекаючи доки Олена заспокоїться і сама все пояснить.
- Пообіцяй, що більше не стрілятимеш. - зі сльозами на очах, попрохала вона. - Це жорстоко й страшно.
- Гаразд. - легко погодився Мирослав. - Я підозрював, що так буде, і був до цього готовий. - він торкнувся вологої щоки дівчини. - Не плач, бо заллєш мені машину.
- Ти вмієш заспокоїти. - розсміялась попри сльози.
- Я вмію багато чого, як виявляється. І до сліз довести кохану дівчину, і на побачення романтичне звозити.
- Це точно.
За декілька годин вони повернулись додому. Втомлені та виснажені подіями цього дня.
- Я сьогодні краще заночую в себе. Лише не ображайся.
Мирослав не став наполягати, щоб Олена в нього залишилась. Він розумів, що іноді людині потрібно побути на самоті. Він поцілував її ніжно в чоло та збирався провести до будинку.
- Не потрібно, скільки мені тут йти. Ще забіжу до пані Марії, спитаю, як вони з дядьком Петром.
Олена поверталась від подружжя Марицьких, коли біля власного будинку помітила невідомі сліди. З тривогою на серці дівчина оглянулась, довкола не було ані душі. Вона попрямувала вздовж слідів, і яким було її здивування, коли вони привели до вікна її спальні. “Невже за нею хтось стежить”?
- Дурниці все це. Навигадувала собі не знати чого, тепер ходжу, як примара в пошуках якихось доказів. Я певна, це знову розважаються місцеві хулігани.
Олена увійшла до будинку та довго не роздумуючи зателефонувала батькові.
- Тату, привіт. Як ти?
- В мене все гаразд, Оленко, ти як? Не телефонуєш зовсім.
- Не хвилюйся за мене, зі мною все добре. Я під наглядом тітки Марії. Та й з решту я вже доросла, сама можу про себе подбати. Тату, я хотіла в тебе дещо запитати.
- Питай, доню.
- Ти нічого останнім часом не помітив дивного? Тобі ніхто не телефонував, не заходив до тебе?
- Та ні. Хоча зажди. Був тут один чоловік, ходив по квартирах і проводив якесь опитування, питав чи є діти, де проживають, ще там щось. Але я йому нічого не розповів, сказав, що проживаю один. Так воно і є. - зі сумом в голосі сказав чоловік. - Оленко, в тебе точно все добре?
- Все гаразд, татко. Я згодом приїду. Та краще буде, якщо ти до нас завітаєш в Бистрець. Тут так добре. Природа повітря, тиша та спокій.
- Приїду, Оленко, приїду. Он відпустку візьму і приїду. Мушу бігти, бо здається молоко збігло. Бувай, доню. Дзвони мені, бо я коли не подзвоню в тебе завжди вимкнений телефон.
- Домовились. Люблю тебе.
- І я люблю. Бережи себе, дівчинко.
Від цього батькового - дівчинко, завжди щеміло в серці. Олена жаліла свого батька. Після їхнього розлучення з мамою особисте життя в тата не склалось. Чоловік був занадто добрий та спокійний. При його м’якому характерові, дружина ним помикала. Вічно всім невдоволена мама Олени, влаштовувала скандали, через, що усі в сім’ї страждали.
#3899 в Любовні романи
#904 в Короткий любовний роман
#1078 в Жіночий роман
Відредаговано: 19.05.2021