Розділ 5

     Олена готувала пізній сніданок, коли у двері постукала пані Марія.

- Проходьте. Поснідаєте зі мною? 

Увійшовши до кухні, жінка побачила у вазі лавандовий букет. Пані Марія здогадалась від кого він і лиш всміхнулась нічого не сказавши.

- Дякую, Оленко, я вже поснідала, обід вже скоро. Я вже й ключі віддала гостям. 

- Я сьогодні проспала все на світі. - Олена опустила голову, згадуючи вчорашній вечір. 

Жінка не стала засиджуватись і поспішила додому. 

- Маю ще справи. Пізніше поможеш мені на кухні, гості забажали вареників з вишнями. Наліпимо. Удвох воно швидше. - пані Марія спинилась у дверях та поглянула добрими очима на дівчину. - Я радію за тебе, Оленко. Бачити твою усмішку, це щастя для мене. - промовила по-материнськи.

Олена підійшла та пригорнулась до жінки. За цей час, що Олена тут жила, вони добряче зблизились з пані Марією. З мамою у неї стосунки не склались, швидше через саму жінку, якій прояви любові були не притаманні.

***

Пізніше, наліпивши цілу миску вареників з вишнями, дівчина вирушила на побачення з Мирославом. Чоловік запросив її до річки, цього самого місця, що хотів показати вчора. Олена йшла на зустріч, згадуючи їхній вчорашній поцілунок. Метелики заворушились у животі. 

- Ти дратуєш мене. - відірвавшись від поцілунку, прошепотіла Олена. 

- Я знаю. Ти мене теж. - додав Мирослав, не відпускаючи обіймів. 

Олена поклала свою голівку на груди чоловіка, відчуваючи, як тепло огортає душу. 

- Мені вже час йти. 

- Сходимо завтра ввечері на річку? 

Олена кивнула, після чого побігла додому.

     В передчутті чогось гарного та нового, Олена спускалась до гірської річки. Там на неї вже чекав Мирослав. Сьогодні він був одягнений незвично для самого себе, лляна біла сорочка з короткими рукавами та світлі штани. В останнє в парадне він одягався на власне весілля. Побачивши Олену, яка легкою ходою прямувала до нього, серце забилось. Така гарна, ніжна, струнка, хотілось схопити її та ніколи не відпускати. Чоловік подав руку та запросив присісти на килимок, який розстелив на землі.

- Це тобі. - вручив черговий букет лаванд. Знайомий квітковий запах вдарив у носа.

- Дякую. Я закохалась у ці квіти. А чому саме лаванда?

- Це улюблена квітка моєї сестри. Вона померла ще дитиною. Іринка якось прочитала в одній дитячій казці, що ця чарівна квітка - цілюща, і здатна вилікувати будь-кого. Я тоді їй підіграв, і ми ж цього червневого дня посадили кілька таких рослин. Втім дива не сталось, страшна хвороба забрала у мене її назавжди.

- Мені шкода. - Олена торкнулась плеча чоловіка.

- Минуло вже понад 10 років, а я досі доглядаю за цими квітами, які розрослись в справжнє поле. Знаю, Іринці б сподобалось. 

Олена зі співчуттям на обличчі поглянула на Мирослава, втім чоловік швидко опанував себе, змінивши сум на радість.

- Я тут прихопив пляшку вина. Вип’ємо?

- Давай. - погодилась Олена.

Чоловік поспішив витягти з кошика для пікніка пляшку вина та два келихи.

- Ти я бачу серйозно підготувався.

- Ще б пак. У мене ще тут є голландський сир, оливки та прошуто. 

- Бінго! Все те, що я люблю. - обоє засміялись.

Мирослав наповнив келихи. Пригубивши трішки вина, Олена зручно вмостилась на килимку. Шум річки заспокоював та втішав своїм журчанням. Правду кажуть, що слухаючи звук гірської річки, можна зарядитись новою енергією, відпустивши все зайве - втому, тривогу.  

- Чому ти так дивишся на мене? - запитала Олена, помітивши, як Мирослав її роздивлявся.

- Ти зовсім не схожа на дівчат зі столиці. Спершу я думав, що ти така ж розбещена. Та помилявся.

- Тобі часто доводилось зустрічати жінок зі столиці чи великих міст? Якесь упереджене в тебе ставлення.

Чоловік здвигнув плечима.

- В тобі, мабуть, досі говорить образа на колишню дружину за те, що вона покинула життя тут і переїхала до міста? - обмовилась Олена. 

- Що ж бачу пані Марія тебе просвітила щодо моєї історії. - посміхнувся. - Там, наче всім помазано. І моїй колишній дружині також. Але я змирився, відпустив. Ніхто не вправі тримати кого-небудь в заручниках. 

- Це точно. - погодилась. 

- А, ти Олено, чому переїхала? 

- Так вийшло. Мені тут дуже подобається. Здається, я на своєму місці. 

Мирослав не став більше нічого запитувати, минуле не мало значення, головне сьогодні. 

Вже була пізня ніч, коли Мирослав та Олена підійшли до її будинку. 

- Дякую за вечір. Було гарно.

Мирослав не хотів йти, він бажав цю молоду жінку, однак щось підказувало йому, що ще надто рано, і поспішати не варто. Аби не сполохати вразливу Олену, своїм бажанням зірвати з неї увесь одяг та заволодіти її витонченим тілом, Мирослав поспішив додому. 

- Залишся зі мною. - мов грім серед ясного неба прозвучало її прохання. 

Мирослав спинився та поглянув своїми сірими очима на Олену, чи бува, йому не причулось.

Олена стояла непорушно, не відводячи свого пильного погляду з чоловіка в обіймах якого прагнула знову опинитись. Її душа кричала, а тіло вимагало ласк та фізичного тепла. Мирослав зробив крок, а за ним ще один, доки не навис над Оленою.

- Ти впевнена? 

- Як ніколи.

Вони увійшли до будинку та зачинили за собою двері. Стягуючи з себе одяг вони покривали цілунками тіла один одного. Олена впала на ліжко та охопила ногами стегна Мирослава, ще мить і вони вдвох втамують пристрасне бажання. Закинувши голову назад, Олена першою закричала від насолоди, за секунду вирвався й чоловічий стогін.

- Що це? - запитав Мирослав, провівши кінчиками пальців по плоскому дівочому животі на якому виднілись поодинокі рубці.   

- Не зважай. - Олена натягнула ковдру, аби прикрити сліди минулого.

- Так добре. - промовив Мирослав, зарившись в Оленчине волосся, яке здавалось теж пахне лавандою.

- Всі будуть говорити про нас.

- Тебе це турбує?

- Насправді ні. Просто боюсь сполохати наше щастя.