Розділ 4

    Олена зіскочила з ліжка, почувши, як щось грюкнуло у вікно. Дівчина схопила вазу, яка стояла на журнальному столику та обережно підійшла до вікна звідки роздався невідомий звук. Однак, там нікого не було. Олена вже було вирішила, що це їй наснилось, як знову почула стукіт у вікно та вже на кухні. Всередині все стислось від страху, стиснувши міцно вазу в руках вона все ж попрямувала на кухню. Проте, наступної миті Олена застигла на порозі, почувши, як хтось невідомий почав смикати за клямку вхідних дверей. Серце здавалось вискочить з грудей, "чому? За що знову"? Сльози виступили з очей бідолашної дівчини, через мить невідомі кроки на даху будинку змусили Олену забитись в справжній істериці. 

- Не треба, годі, припиніть! - Оленчин голос зірвався на благальний крик. Вона затулила вуха руками та забилась у куток.

Через декілька секунд все стихло. 

- Ей, Олено, все добре. Це я, Мирослав. Не бійся. Відчини. 

Зачувши голос Мирослава, Олена кинулась до дверей, її заплакане обличчя та беззахисний вигляд, змусив Мирослава відчути жаль, він мимоволі пригорнув до себе тремтяче тіло, намагаючись заспокоїти бідолашну. 

- Тсс, не плач. Все добре. Це так наші хлопчиська розважаються. Ти в нас відносно новенька в селі, ось й бешкетують з тобою. Боятися не варто. Запевняю тебе. - чоловік продовжував втішати Олену, не випускаючи своїх обіймів.

***

- А, як ти тут опинився? - оговтавшись, запитала, коли вони вдвох пили чай на її кухні.

- Я вийшов у двір, і побачив, як наші хлопчаки на чолі з Іванком Бойчуком вирушили до твого будинку. Я одразу здогадався, що вони замислили, тому прибіг їх розігнати. Більше вони тебе не потурбують, обіцяю.

- Мені зараз чомусь так соромно. Злякалася якихось хлопців. 

- Будь-хто б налякався на твоєму місці. Ось так серед ночі, посеред сну. 

Мирослав не міг відвести свого погляду від Олени. Приваблива, без макіяжу на обличчі, тендітна, вона була одягнена в нічну сорочку, крізь яку виднілись жіночі привабливі форми. Мирослав відчув, як ним заволодіває сексуальне бажання, рік без жінки - воно й не дивно. 

- Ну я піду. Нічого не бійся. Тут всі свої. 

- Дякую, що врятував. - Олена щиро посміхнулась та провела Мирослава до дверей. 

- Бувай, ще побачимось. 

“Ну й нічка видалась”. - розмірковувала Олена. На щастя це виявились звичайні хлопці. Олена пожурилась, чи зможе вона коли-небудь повернутись до нормального життя? Чи зможе не лякатися кожного шарудіння в домі? З важким думками, дівчина нарешті заснула.

***

    Олена прокинулась, коли на годиннику було пів на 12, привівши себе в порядок, вона пішла до пані Марії. На вулиці було сьогодні доволі спекотно, припікало сонце, та це не заважало людській праці. У дворі Олена зустріла дядька Петра, який рубав дрова. Дівчина привіталась з чоловіком та увійшла до будинку.

- Оленко, заходь. Я вже думала йти до тебе. Чула, що в ночі трапилось. От же розбишаки малі. І, куди тільки батьки дивляться. Ну, нічого я вже висварила всіх хто був причетний до вчорашнього. - скоромовкою промовила жінка. - Оленко, нині потрібно прибратись в котеджі, завтра приїжджають новенькі. А там впораєшся та й можеш відпочивати. Лиш вечері зайди по молочко.

- Все зроблю пані Марію. Дякую, за вашу турботу. Забіжу.

Олена увійшла до котеджу та відчула важкий запах. Вона відчинила вікна, аби запустити свіжого повітря. Прочинивши широко вікно в одній зі спалень, Олена здалеку побачила Мирослава, помітивши її, чоловік помахав рукою. Вона відповіла після чого опустила фіранку. З хорошим настроєм дівчина прийнялась за роботу.

***

Напившись досхочу Манькіного молока, Олена зібралась на вечірню прогулянку. Ноги знову привели її до місцевого озерця. Дівчина присіла на дерев’яний місток та опустила ніжки у воду. Сонце зайшло за обрій та однаково повітря було тепле. 

- Привіт. Не лякайся, це я. - поспішив сказати Мирослав, помітивши, як Олена здригнулась. - Можна сісти біля тебе?

Дівчина кивнула та вказала на місце поруч. Мирослав теж роззувся та опустив обидві ноги у воду. 

- Спекотно сьогодні. - почав розмову. - Як ти? Відійшла від вчорашніх пригод?

- Ось, відновлююсь. - провела ногою по воді. 

- Я теж люблю це місце. Тут тихо, можна подумати про своє, або ж просто ні про що. Тут недалечко є ще одне привабливе місце, можу показати.

- Можливо іншим разом. - відмовилась Олена.

- Боїшся?! Не довіряєш мені? - Мирослав пильно поглянув на Олену.  Її пухкі вуста вабили його погляд, втім він швидко відвернувся, аби не злякати й без того лякливу Олену.

- Та ні. Просто не сьогодні.

Між ними зависла тиша від якої було не комфортно обом. 

- Щось не в'яжеться у нас розмова. Коли я тебе діймав, ти була більш балакуча. 

- Діймав? Та ти відкрито хамив. - Олена нервово знизила плечима.

- Ну ось. Про що я й кажу. 

- Ти знущаєшся наді мною? 

- Хто, я? Ти, як дівчисько мале. Ведешся на провокації. 

- Ти про мене нічого не знаєш, аби так говорити. 

Олена різко підвелась, кинувши на Мирослава сердитий погляд. Вона схопила свої босоніжки та пішла геть.

- Олено, зажди! - крикнув навздогін Мирослав. Втім, дівчина вдала, що не чує його та попрямувала далі. - Поводишся, як дитина, ще й ображаєшся! - чоловік взувся та пішов слідом за Оленою. Не хотілось залишатись тут одному.

Олена рвучко відімкнула двері та увійшла до будинку. “Це я дівчисько, я дитина? Та це він! Поводиться, як справжнє хлопчисько в дитячому садку, дражнить мене і насміхається”. 

За декілька хвилин, гнів минувся. Олена не розуміла, що за муха її вкусила, насправді Мирослав не сказав нічого образливого, “ну спробував пожартувати, то що було ось так втікати”. Олені стало ніяково за свою поведінку, він тричі їй допоміг, а вона рознервувалась невідомо через що. “Піду завтра й вибачусь” - подумала дівчина, втім наступної миті не витримавши вибігла з будинку. Яким було її здивування, коли на ґанку вона побачила оберемок лаванд. Вона взяла обережно букетик та приклала до носа. Цей квітково-трав’яний запах ні з чим не зрівняти.