Розділ 1

     Стопа Олени ступила у щось м'яке та вогке на дотик. Було не приємно, і навіть гидко. Дівчина опустила погляд та зрозуміла, що йде по грязюці. Довкола ні душі, лише дерева стоять на сторожі та споглядають зі своєї висоти за дивачкою, що блукає лісом. Десь озивався павич, лякаючи своїм звуком. Юна дівчина продовжила пробиратись крізь хащі, звільняючи руками простір від сухих гілок, які залишали подряпини на її молодому обличчі. Нога одна за одною грузла у в’язке болото та Олена продовжувала йти, вона відчувала, що вже зовсім близько. Зробивши ще декілька важких кроків, дівчина затамувала подих, серцебиття пришвидшилось, в голові загуло, вона віднайшла місце до якого так стрімко пробиралась. Олена озирнулась, переконавшись, що за нею ніхто не стежить. Вдихнувши й видихнувши дівчина підійшла до старого, похиленого дерева, гілки якого звисали над тілом мертвого чоловіка. Вона мимоволі приклала долоні до рота, аби не чутно було крик, який вирвався назовні. Олена обережно схилилась над тілом, досі відчуваючи страх за своє життя. Вона вдивлялась в бліде обличчя чоловіка, яке застигло в злій усмішці. Тремтячими руками вона все ж торкнулась його щоки, на мить відчувши людський жаль. "Чи хотіла вона, аби так все трапилось"?! Дівчина сиділа непорушно, опустивши погляд. На ногах попри болото, яке застигло на ногах, також виднілись синці та численні подряпини. Збиравшись було вже покинути це зловіще місце, Олена востаннє поглянула на чоловіка, втім наступної миті від побаченого у неї кров захолола в жилах. Його широко розплющені очі дивились прямо на неї, в погляді виблискували ненависть та злість. Олена не встигла навіть одуматись, як сильна, холодна чоловіча рука різко схопила її за горло, а пальці міцно стисли довкола шиї. Олена відчула, як їй забракло повітря, намагаючись звільнитись від цупких рук, які продовжували стискати все сильніше, дівчина вп'ялась своїми гострими нігтями у вискалене обличчя чоловіка, тим самим не залишивши собі шансу на порятунок. Немов оскаженілий від люті звір він кинувся на беззахисну дівчину через мить відібравши у неї найцінніше.

*** 

    Олена прокинулась, серце здавалось вискочить з грудей. Спітніла, виснажена після важкої ночі, молода жінка підвелась та підійшла до вікна крізь яке пробивались перші сонячні промені. Розтріпане волосся, синці під очима свідчили про жах, який знову наснився.

Відколи Олена покинула своє заможне столичне життя та переїхала в невеличке село Бистрець, що знаходиться в Карпатах, не проходило жодної ночі, коли б не снилось це жахіття. Щоразу вона прокидалась у холодному поту, та намагалась прийти до тями. Холодні руки, які силоміць душили її уві сні, наводили на дівчину неабиякий страх. Олена боялась засинати, тому що була впевнена, що знову опиниться у місці, де на неї чекатиме Він.

Дівчина вмилась, одразу відчувши полегшення, нічну сорочку вона змінила на легку ситцеву сукню жовтого кольору. Розчесала своє колись довге волосся та зашпилила шпилькою з одного боку. З короткою зачіскою Олена собі подобалась більше, каре робило її овальне личко якимсь юним та по-дівочому добрим. На кухні дівчина увімкнула електричний чайник та прийнялась готувати яєчню з овочами та улюбленими тостами. 

- О, як в тебе смачно пахне, аж з двору чутно. - до будинку увійшла пані Марія.

- Проходьте на кухню, покавуємо. - гукнула Олена жінці та поставила на стіл дві тарілки й два горнятка. 

- Оленко, дуже смачно. От вмієш приготувати так, що язика можна проковтнути. - промовила жінка, вимазуючи хлібом жовток, який розтікся у тарілці. 

Дівчина зашарілась та подякувала родичці за добре слово.

- Однак, годі нам з тобою базікати, час приступати до роботи. Завтра заїзд, так що маємо бути готові.

- Не хвилюйтесь, впораємось. - запевнила Олена пані Марію.

***

    Три місяці тому Олена оселилась в одному з будинків Марицьких. Заможне подружжя Марія та Петро мали трійко дерев’яних будиночків. Один з них вони облаштували у гостьовий дім, який здавали відпочивальникам. В іншому проживали вони самі, а в останньому зажила Олена.

Марія Марицька була далекою родичкою батька Олени, Григорія. Тож, зачувши, що небозі потрібен прихисток, жінка не відмовила.

- Живи скільки завгодно, лиш доведеться допомагати по господарству, в хаті, і у дворі. 

Олену робота не лякала, ще з раннього дитинства дівчинці доводилось виконувати багато справ по дому. Мама Олени була жінкою строгою та вимогливою не лише до доньки, але й до свого чоловіка. Не винісши постійного насідання дружини та її вічно невдоволених нападів, чоловік одного дня зібрав усі свої речі та пішов геть. Для жінки таке рішення чоловіка виявилось сильним потрясінням, через що вона й досі не могла йому пробачити.

***

Жінки вийшли з Оленчиного будинку та попрямували до гостьового будиночка, який розташований був одразу через дорогу. На дворі було сонячно та тепло. Стартував відпочивальний сезон, то й роботи тепер з’явиться більше, що невимовно тішило Олену. Зайнятість допоможе їй не думати про ці жахливі події, які нещодавно відбулись у її житті.

Доки пані Марія змінювала постіль, Олена перемивала до блиску вікна. ЇЇ оку впав силует молодого чоловіка, який недалеко косив траву. 

- Це наш Мирослав. - кинула жінка, помітивши, як дівчина зацікавлено роздивлялась чоловіка. - Наш місцевий красень.

Олені зробилось ніяково перед родичкою, вона відвела свій погляд і прийнялась знову терти вікна. Пані Марія всміхнулась своєю доброю усмішкою, все розуміючи.

- Ой, Оленко, чи я не була молода. Он у свого Петра закохалась з першого погляду, та так, що готова була бігти з ним на край світу. А Мирослав чоловік гарний, працьовитий, добрий. Одинокий. - на останньому слові жінка наголосила.

- І чому такий ідеальний та одинокий? - запитала Олена. Їй вже одного разу довелось бачитись з Мирославом. І зустріч ця була не з приємних. 

- Ну це мені вже невідомо. Він мав дружину, але рік тому вони розлучились. Не витримала вона тутешнього сільського життя і подалась геть до міста.