повний текст

   На вулиці пахло весною...Цей казковий аромат не можливо було сплутати з будь-яким іншим- cвіжий  коктейль з перших зелених листочків , ранкового співу пташок, теплого лагідного вітерця та ніжних ароматів перших весняних квітів. І, здавалося, що ніякого поганого настрою та суму в цей день не може бути. Але не всім того дня було весело.
   Ніка сиділа за столиком в кав'ярні і намагалася робити вигляд, що слухає коліжанку, з якою вони забігли перекусити в обідню перерву. Але якби її спитали зараз про що говорила тоді співбесідниця,  Ніка не змогла б навіть згадати. Вся її увага тоді була прикута  до іншого.  Декілька хвилин тому до виходу із кафе продефілювала закохана парочка, і в кавалері вона впізнала Андрія, свого чоловіка... Було дуже боляче...Вона слухала голос коліжанки і розуміла, що їй все одно, що скаже мама, що подумають друзі і що буде далі.Хотілося заварити велику чашку м'ятного чаю, впасти на диван, закутатися в теплий плед і включити трилер, від якого стигне кров у венах... 
   Вона заварила чай, закуталася в плед, включила фільм. Андрій не зателефонував.І наступного дня теж...В квартирі було пусто і тихо. І раптом задзвенів телефон. Сподіваючись, що це чоловік і жадаючи  від нього пояснень, вона схопила слухавку.
-Привіт, малявко!-чоловічий голос, який лунав із динаміка телефону, належав не її благовірному.- Як справи?
-Привіт, - зітхнула дівчина.- Справи у мене кепські...
-Що у тебе сталося, малявко?- стурбовано запитав чоловік.
- Я бачила Андрія в кав'ярні з коханкою... Він не прийшов додому ночувати...Це кінець, Богдане!- Ніка не втрималася і розридалася в слухавку.
- Припини негайно рюмсати, я зараз приїду!
   Ніка вимкнула телефон і загорнулася в плед, але через півгодини голосний дзвінок у двері примусив її встати з дивану. Вона підвелася  і повільно попленталася відчиняти двері наполегливому гостю.
   Богдан був тим чоловіком, перед яким вона не боялася з'явитися зарюмсаною, нерозчесаною і без косметики. Він був її другом дитинства, майже братом. Вони народилися з різницею у два дні,  і хлопець називав її малявкою. Аякже, він же був старшим на цілих два дні! Вони жили по-сусідству, їхні мами були подругами. 
    Вони навчалися в одному класі, разом робили уроки, в дитинстві частенько сварилися, навіть інколи билися, але через декілька хвилин мирилися, тому що жити один без одного просто не могли. В десятому класі Ніка вперше закохалася, і як тоді здавалося, на все життя.  Богдан  скептично посміхався:
- Малявко, як справи на любовному фронті? Не набрид тобі ще твій принц?
-Чому ти весь час насміхаєшся наді мною? Чим тобі не подобається Максим?
-Ненавиджу красунчиків!
-Будеш його ображати, я розсерджусь на тебе!
-Як хочеш!
   Макс, з яким Ніка тоді зустрічалася, був найвродливішим хлопцем у школі. Але незабаром вона зрозуміла, що окрім себе коханого він нікого не любив. А через декілька місяців  випадково дізналася, що її принц висловлювався про неї далеко не найкращими словами і компліментами. Все скінчилось її сльозами і тим, що Богдан натовк пику Максимові. Після закінчення школи вони вступили до одного університету, і надалі залишалися близькими друзями. Свої успіхи і невдачі розділяли навпіл, радилися один з одним, разом ходили в кіно, в театр, їздили відпочивати. Багато малознайомих людей навіть вважали їх парою. Але вони були лише друзями. Друзями дитинства.
   Ніка першою вискочила заміж. Богдан був не в захваті від її обранця.
- Ну чим тобі не подобається Андрій?!- невдоволено поглядала вона на свого друга.
-Розумієш, Ніко, в ньому відчувається якась фальш, але я не можу  цього пояснити...
-Тобі ніколи не подобається ніхто, з ким я зустрічаюся!- сердито гаркнула дівчина.
   Богдан лише посміхнувся у відповідь. А через декілька місяців повідомив:
-Я одружуюсь! На найкращій дівчині у світі!
   Шикарна яскрава блондинка Аріадна Нікі відразу не сподобалася: гламурна тупа дівиця...
-Ну що він у ній знайшов?- поділилася якось своїми сумнівами вона з мамою.
-Доню, а може ти просто ревнуєш Богдана?- посміхнулася мама.
-Тобто?
-Ну, до недавного часу він належав лише тобі, а тепер ви будете менше спілкуватися...У тебе сім'я, у нього тепер теж , ніколи йому буде з подружкою теревенити,- пояснила мама.
-Ще чого! Жодна тупорила блонда не заборонить мені дружити з Богданом!- гаркнула Ніка.
-Але не забувай, що вона тепер його друга половинка!- зітхнула мама.
  Дружина щодня вимагала від Богдана не лише уваги, а й подарунків, грошей,прикрас, шубок і всього іншого. Той працював до ночі, намагаючись забезпечити молоду дружину всім необхідним, а одного разу приїхав із відрядження і застукав її з коханцем...
-Ти знаєш, я навіть радий, що так сталося,- зізнався він якось Нікі,- я давно зрозумів, що ми зовсім різні з нею люди!
    
   Зайшовши до квартири Богдан, високий, спортивної статури брюнет з сірими очима критичним поглядом оглянув свою подругу. Ніка була невисокого зросту і своєю фігурою нагадувала дівчинку -підлітка, а не тридцятирічну жінку.  
- Ого, малявко, вигляд у тебе геть кепський...Що ти так за ним побиваєшся? Я тобі відразу говорив, що твій Андрій рідкісна наволоч, але ти ж не слухаєш мене ніколи!
-Але я ж кохала його...Розумієш? Кохала! Як він міг так зі мною вчинити?-розридалася Ніка і кинулася в надійні обійми  друга.
-Ну, маленька, припини негайно рюмсати! Той покидьок не вартий жодної твоєї сльозинки! Він лише зрадіє, коли побачить  твій жалюгідний вигляд! Припини негайно! 
   Був кінець квітня і з кожним днем ставало все тепліше і тепліше.
-Збирайся, ми їдемо на прогулянку!- скомандував Богдан.
-На прогулянку? Куди?- поцікавилася Ніка, витираючи сльози.
-На природу, в ліс! Там конвалії квітнуть, така краса!
-В ліс? Ти знаєш, а я не проти! Я вже сто років там не була!- зраділа Ніка і почала збиратися.
   Через декілька хвилин вони їхали весняним містом. На клумбах розквітали тльпани, дерева тонули в зелені листя, п'янкий  аромат бузку і квітучих яблунь  заповнював собою весь навколишній простір. 
   Ліс - це справжня казка в реальності. Зовсім інший світ.
-Господи, яка краса!- захоплено вигукнула Ніка,  побачивши білу від конвалій галявину, - ти тільки поглянь на це диво! А аромат який! Навіть голова паморочиться!
   Богдан присів навпочіпки, зірвав декілька квіточок і простягнув їх дівчині. Над ними розливався океан блакитного неба з візерунками смарагдових весняних листочків. Через призму квітневого повітря все здавалося особливо яскравим. І його очі теж, в яких Ніка читала безліч несказаних слів.
  А потім вони їхали по вузькій дорозі, яка простягалася серед квітучого яблуневого саду. Ніка сміялася, намагаючись дотягнутися із авто до запашних гілочок, а він дивився на неї ніжно-ніжно...Як би він хотів знати про що вона зараз думає...Чи згадує той випадок, який стався із ними ще в старших класах і який ледве не зруйнував їхню дружбу? Тоді вони теж гуляли по квітучому яблуневому саду і були щасливі! Цей яблуневий аромат йому сниться досі ночами. Вітер плутав мідне хвилясте волосся Ніки , вплітаючи в нього білі пелюстки. Вона сміялася, а він милувався нею. А потім не стримався і поцілував її...За цей поцілунок він вже тисячу разів вибачився перед нею. Вона його вибачення слухала мовчки...І більше нічого подібного Богдан не дозволяв собі. Він був лише  другом і боявся її втратити. 
   Потім  вони повільно їхали вечірнім містом. Богдан щось говорив, Ніка слухала. Їй подобався його голос- такий теплий, заспокійливий, рідний. Вона прекрасно пам'ятала ту прогулянку...
   Вони заїхали в невеличке придорожнє кафе. Ніка пила вино, запиваючи свою біль,  Богдан  пив каву, він же за кермом... В якийсь момент їхні руки випадково доторкнулися, і... Чи то від випитого вина, чи від квітів конвалії, які вона нарвала в лісі, у Ніки запаморочилася голова, вона поглянула на Богдана і зрозуміла, що не бачить нікого, окрім нього...Були лише він та вона...А потім вони знову їхали нічним містом, їхали до Богдана додому. А крізь скляні вікна авто на них дивилося місто, підсвічуючи дорогу тьмяно-жовтими вогнями...
   ...Богдан нахилився над нею, поправляючи ковдру, і замилувався,розглядаючи ледве помітну родимку на скроні. І  вловив
 ніжний запах її парфумів...Конвалія...Вона пахла конвалією, як весна і кохання.
   Ніка, прокинулася і потягнулася на ліжкові. Із кухні смачно пахло кавою, поруч на кріслі акуратно були складені її речі, а на столику у кришталевій маленькій вазочці стояв той самий букет конвалій. Через хвилину з'явився Богдан з тацею у руках. Поставив її на столик і сів близенько біля неї.
-Привіт! 
   Ніка насторожилася: щось в його голосі і в його погляді примусило її занервувати.
- Як спалося? Чому мовчиш?- сексуальний тембр голосу, невимовна ніжність в очах.
- Ти сьогодні якийсь...підозріло загадковий....
   Чоловік лише посміхнувся у відповідь. Ніку наче ошпарили окропом. Вона майже не пам'ятала сьогоднішню ніч, як це було  не соромно. Але вона все зрозуміла і запанікувала. Дивилася на Богдана своїми великими очима і мовчала. Він теж мовчав, лише ніжно перебирав пасма її волосся. А потім нахилився і вона відчула його подих на своїх вустах, почула стукіт його серця.
- Господи, цього ще не вистачало! Припини, будь ласка!- Ніка відштовхнула Богдана від себе,- і вийди із кімнати хвилин на п'ять, будь другом!
  Швиденько вдягнувшись, вона вискочила у коридор і вислизнула із квартири. Вже на вулиці відключила телефон і розплакалася, тому що була впевнена, що втратила тепер не лише чоловіка, а й свого найкращого друга, тому що після того що сталося, друзями вони вже не зможуть бути...
   
       Богдан з'явився через шість днів, саме тоді коли вона пакувала речі, збираючись назавжди з квартири Андрія.
- Привіт, допомогти?- спокійно запитав він, ніби нічого  не сталося.
   Його діловий тон Ніку трішки заспокоїв, хоча в очі вона намагалася йому не дивитися і раділа, що він ні про що згадує.
- Далеко збираєшся? - поцікавився Богдан.
- Не знаю,- зітхнула вона.- Спочатку переїду до Маринки, вона обіцяла тимчасово прихистити у себе, а потім зніму квартиру. А якщо нічого не знайду, повернуся в село до мами.
-Куди? В село? Ти з глузду з'їхала чи що?
-Ой, тільки не треба мене напрягати!- Ніка з відчаєм махнула рукою.- Мені  і  так погано! 
- Ніко,  у мене є пропозиція - переїзди до мене, а про все інше ми потім поговоримо.
-А нам немає що говорити про інше, тому що нічого іншого не було! Зрозумів?
-Зрозумів,- миролюбно погодився Богдан.- Не було - то й не було...Але жити тобі ж десь треба, я ж як друг тобі пропоную...
   Ніка недовірливо подивилася на нього.
-Клянуся! Більше ніякого кохання!
     Того ж дня Ніка поселилася в холостяцькій квартирі свого друга. Декілька днів вона жахалася від нього, ховала очі, а потім розслабилася, і  життя потихеньку налагоджувалося: вони ходили на роботу, вечори проводили вдвох - дивилися кіно, ходили у клуби і кав'ярні, гуляли нічними вулицями, а вночі розходилися спати кожен у свій куток. І все-таки щось змінилося у їхніх  відносинах. Чого були тільки варті записки вранці "Сніданок на плиті", або ковдра, яку він турботливо поправляв, проходячи повз її диван.
   Так промайнув місяць. Того дня Ніка прийшла додому раніше, бо саме тоді вона офіційно розлучилася з Андрієм і вирішила відсвяткувати цю подію зі своїм другом. Вона купила пляшку шампанського, приготувала святкову вечерю і чекала на Богдана.
-Привіт, що у нас сьогодні за свято?- поцікавився той, повернувшись із роботи.
-Я офіційно розлучена, я знову вільна!-радісно повідомила Ніка, - і хочу це відсвяткувати!
-Вітаю!- Богдан щасливо посміхнувся і схопив Ніку в обійми. Та злякано відсахнулася від нього.
-Ти чого, мала, я ж по-дружньому!
-Дякую, ти справжній друг, і я тебе ледве не втратила...Не знаю, щоб я без тебе робила...
-Ніко, я хочу тобі дещо сказати...Я збираюся одружитися...
-Ні!- ледве не крикнула вона, з подивом дослухаючись до власних емоцій: подив, відчай, ревнощі...-Що зі мною?-але вголос зі злістю промовила:- Це ж треба! Знайшов нарешті якусь дурепу?
-Що поробиш,- сумно зітхнув Богдан.- Може й дурепа, зате кохана...
   Його слова боляче поранили Ніку, непрохані сльози зрадливо закапали з очей.
-І як давно ти її кохаєш? - вона вже не приховувала свого хвилювання.
-Давно, років десять,- Богдан підійшов до неї і обійняв.
-А вона що? - Ніка прихилилася до нього.
-А вона намагається робити вигляд, що не помічає цього,- прошепотів він, покриваючи її обличчя поцілунками.
- Я ж кажу, що якась дурепа...