Оповідання

– Привіт, як справи?

Це повідомлення прилетіло мені в особисті за десять хвилин після того, як я виклала reels у TikTok. Користувач з ніком @Sanchos, але маю сумнів, що він з Іспанії. На аватарці – мальовничий схід сонця над житнім полем.

Таке затишне фото, а мені так погано.

Зазвичай не відповідаю незнайомцям, але зараз дивлюсь на його порожню стрічку і не відчуваю з цього приводу тривоги. 

– Немає в мене більше справи, – щиро відповіла і додала смайлик з однією сльозинкою. 

Вночі стався приліт ворожої ракети біля моєї студії краси. Все розбите вщент. Це була навіть не повноцінна студія, а мій особистий простір краси. Кабінет, де можна було зробити манікюр та педикюр, попліткувати, відпочити від дітей та чоловіка, випити кави, зустрітися з подругою. Затишне місце у спальному районі міста. 

Мене тішило, що у вирі подій є маленький острівець спокою, де мої клієнти можуть видихнути з полегшенням. 

А зараз його зруйновано. 

– Я бачив твоє відео, – знову прийшло повідомлення. – Дуже тобі співчуваю. 

Звісно, дякую за співчуття, але… Треба зібратись з думками та вирішити, як жити далі. Я сама в цьому місті. Так, у мене є знайомі, але у кожного своє життя і свої клопоти. Отримала багато повідомлень зі співчуттям, але пропозиції допомоги жодної.

Під відео я залишила посилання на mono та адресу свого салону. Раптом відгукнуться якісь волонтери та допоможуть розібрати завали. 

Вибуховою хвилею винесло всі вікна, вивернуло вхідні двері та побило техніку і лаки. Ще вночі я зібрала те, щовціліло та було придатне для роботи в майбутньому.

Меблі теж постраждали. Міська влада пообіцяла зашити вікна тимчасово і полагодити двері, але безлад доведеться прибирати самій. 

– У тебе є вільний час? Можемо трохи поспілкуватись?

Нове повідомлення вирвало мене з думок. Я дивилась на екран телефону і не розуміла, чому цей Санчос хоче моєї уваги. З іншого боку, що мені заважає завести нове знайомство? Я – вільна тридцятирічна жінка.

Стосунків не шукаю, але зараз точно нікуди не поспішаю. 

Ми переписувалися більше години. Я навіть не помітила, як промайнув час. Хлопець виявився цікавим співрозмовником. Він вдало і вчасно жартував. З’ясувалось, що Санчос захоплюється фотографією. Він сказав, що доволі часто ходить в гори і там знімає природу. Я спитала, де можна подивитись його роботи, і він запросив мене до свого Instagram. Там вся стрічка була в неймовірних фото краєвидів наших рідних Карпатських гір. Особливо мені сподобались знімки світанку та заходу сонця. 

Хлопцю вдалося впіймати не один вдалий кадр. На тих фото неймовірна гама кольорів. Наша земля сповнена прекрасного, тільки треба уважно дивитись. 

– Мені час бігти, – зрештою написала я вже в Instagram. – До мене прийшли зашивати вікна. Гарного дня. 

– Дякую, тобі теж гарного дня. До речі ти, мабуть, вже зрозуміла, що моє ім'я Сашко.

– Марина.

Відповіла сама не знаю для чого. Мої соціальні мережі відкриті та розраховані на клієнтів, тому вказане справжнє ім'я та на аватарці реальне фото. Він у відповідь прислав смайлик який підморгує.

– Привіт, як справи? Може, вип'ємо кави? 

Наступного ранку прокинулась від нового повідомлення в Instagram. На годиннику – сьома ранку. Він серйозно? По-перше, я не чекала нових повідомлень, а по-друге, це що запрошення на побачення о сьомій ранку? 

– Це побачення?

– Ем… Так, якщо ти не проти, але поки що віртуальне. 

Я хмикнула, бо такого в мене ще не було. 

– І як це має бути? 

Мені прийшло сповіщення з банку. На карту прилетіло п'ятсот гривень. І одразу повідомлення від Сашка.

– Це тобі на каву та тістечко. 

Він здурів чи як? Хоча жест я оцінила.

Чоловік добре вихований. Запрошує, то й оплачує рахунок. Далі прийшло фото. На ньому була чоловіча рука у безпалій війсковій пальчатці. Металеве горнятко, затиснуте між сильними пальцями, в якому видно чорну каву. На фоні – зелені дерева та кущі, між якими видно синє небо та промінь сонця. Дуже гарне фото. В стилі Сашка.

– Тож ти військовий?

– Це щось змінює? 

– Зовсім ні! – поквапилась запевнити чоловіка. – Я дуже вдячна кожному, хто захищає мій сон та мій дім. 

Я побігла на кухню та зварила собі кави.

Скинула фото своєму новому знайомому. Ми деякий час теревенили ні про що. Побажали один одному гарного дня, і я пішла розгрібати гармидер в салоні. 

Зібрала майже все скло, коли в двері постукали. 

– Привіт, ми прийшли допомогти.

В проході ледь помістились три кремезні чоловічі постаті. Всі з короткими зачісками, широкими плечами, в облягаючих футболках та зі щирими посмішками на обличчі. 

– Ви волонтери? 

Перше, що змогла вичавити з себе. Я була трохи шокована та налякана. Їх троє, а я одна і не дуже спортивна. Відбитися не зможу в разі чого. 

– Можна і так сказати, – відповів чоловік, посміхаючись ще ширше. 

Він почухав потилицю, оглядаючи безлад навколо. В цей час я побачила піксельні штани та військові берці на всіх трьох. 

– Нас Сашко прислав. Ми у відпустці, тому можемо кілька днів допомагати. 

Я була в шоці. Мені прийшла допомога, звідки не очікувала. Знаєте, як це відчувається? Як промінь сонця серед грозових хмар, як подих теплого повітря в зимову ніч, як ніжні обійми. Він мене майже не знає, а вже допомагає більше, ніж старі знайомі. 

На телефон прийшло сповіщення з банку. Наче в трансі підняла руку і подивилась на екран. Сімдесят тисяч щойно впало на мій рахунок! 

– Що?! – вирвалось в мене єдине питання. Немає сумнівів, хто це зробив. 

– Кхм.., – прокашлявся один з хлопців, привертаючи мою увагу. 

До мене поступово доходило те, що зараз відбувалось. Я схопилась за голову однією рукою, а іншою прикрила рот, намагаючись утримати ридання. Мені одночасно хотілось обійняти того чоловіка з Instagram та нагримати на нього. Невже таке насправді трапляється у житті? Можливо, так і є?

Просто я застара та надто прагматична, щоб вірити в дива. Потім розберусь з тим чоловіком, спочатку ті, які переді мною.