Розділ 7. Тисячолітнє місто

Браян вів Бурогрива неквапно, крок за кроком долаючи різкі підйоми та круті схили. Час від часу, на їхньому шляху траплялися глибокі прірви, слизькі камені та замасковані пастки, які місцеві жителі зазвичай встановлювали для хижих звірів. І хоча паладину й доводилося постійно пильнувати за місцевістю, нарікати на труднощі він не став. Судячи з останніх новин та подій в регіоні, мандрувати трактом нині було в рази небезпечне, ніж лісами.

Коли дорога трохи вирівнялася, кінь раптом фиркнув, різко зупинився і схилив голову, прийнявшись щипати молоду травичку.

– Ех, щоб тебе… – з посмішкою вилаявся Браян, після чого тяжко зітхнув і спішився. Він чудово розумів — сперечатися з цим упертюхом марна справа.

Герой залишив повід вільним, легенько розім’явся і вперше за увесь день дозволив собі по-справжньому відпочити та озирнутися.

Атмосфера вечірнього лісу навіювала спокій та душевну рівновагу. Бурштинові очі з іскрою радощів спостерігали за тим, як крізь листя та крони могутніх секвой пробивалися останні промені сонця; як дерева, кущі та квіти купалися у м’якому помаранчево-золотому сяйві, і як повільно їх залишали світло і тепло. Зробивши глибокий ковток повітря, Браян сповна відчув смолистий аромат, змішаний із запахом сирої землі, дикої трави та легких солодощів. Потім він покрокував вперед, підвів голову і прислухався до оточення, намагаючись розпізнати пташині співи. Деякі з них здавалися йому доволі знайомими: перегукування жовточеревих синиць, пронизливий і настирливий стукіт дятла та мелодійне щебетання ластівок. Проте на тлі звичних звуків чулися й інші — водночас чарівні та тривожні трелі, імен виконавців яких він не знав.

За два тижні мандрів у Тайокі паладин вже не раз переконався, наскільки щедра місцева природа на дивовижні рослини. Коли герой перетинав кордон з Корвелом, то знайшов ціле поле, вкрите райдужними трояндами, пелюстки яких переливалися від червоного до блідо-зеленого та темно-синього. Кількома днями пізніше серед високої трави він помітив чорну ромашку — рідкісну та підступну рослину, відвар з якої міг отруїти та навіть вбити людину. А сьогодні Браян зустрів багряний каланхое, рожево-бузкову материнку, дику валеріану та духмяний шавлій.

Коли Бурогрив досхочу наївся і ліниво фиркнув, струсивши з морди дрібних комах, Браян коротко свиснув — і жеребець, сіпнувши вухом, неохоче поплівся слідом за господарем. Поблукавши навколо ще з пів години, герой нарешті знайшов те, що шукав — самотній кремезний дуб з масивним стовбуром та розлогим корінням. Він став ідеальним місцем для ночівлі, адже під його природним зводом можна було влаштуватися навіть у разі негоди.

Назбиравши сухого хмизу та гілок, паладин розвів багаття і приступив до вечірнього тренування. Він завжди знаходив на це час, навіть в дуже тривалих мандрах. Спершу Браян розім’явся, виконуючи плавні повороти корпусу, розтягуючи м’язи і намагаючись при цьому зберігати єдиний ритм дихання. Потім він відпрацьовував звичний комплекс прийомів: різкі випади вперед, стрімкі ухиляння, глибокі блоки та розвороти з переходом в удар. Усе це дозволяло герою чіткіше мислити та діяти без зайвих вагань під час справжнього бою.

Закінчивши чергову комбінацію атак, Браян раптово відчув, що виснажився швидше, ніж зазвичай. Він зупинився, перевів подих і кинув втомлений погляд на Бурогрива, який ліниво переступав з ноги на ногу біля велетенського кореня дуба. Тоді паладин усвідомив, з чим саме пов’язана ця несподівана втома. Він просто відвик від тривалих подорожей у сідлі.

Коли юні служителі ордену Фатум підростали та міцнішали, то разом з володінням мечем і вивченням незліченних священних текстів їх навчали ще одному обов’язковому вмінню — верховій їзді. Перший час послушники їздили на старій, але терплячій кобилі на прізвисько Олпі. Саме на ній вони вчилися впевнено сидіти у сідлі, тримати рівновагу та направляти тварину в потрібному напрямку. Лише після того, як учень складав невеличкий іспит і демонстрував достатню вправність, йому дозволяли перейти до наступного етапу — тренувань на молодих, міцних і швидких скакунах.

Бувши доволі неслухняним і впертим хлопчиськом, Браян, як завжди, проігнорував заборону старших. За день до початку першого уроку він нишком пробрався до стайні та натрапив на похмурого вороного жеребця, власником якого був лідер ордену — Ліорен Сталевий. Граційна хода, неймовірна швидкість і дика сила, прихована в мускулистому тілі, робили цього коня справжнім втіленням хижої досконалості. Він викликав у послушників Деуса водночас і захоплення, і тривогу.

Червоноокий Жнець спав у стійлі стоячи, повністю розслабивши тіло й голову. Випадковість чи дарунок самої Фортуни, але Ліорен забув зняти з нього сідло. Помітивши це, Браян лукаво всміхнувся, підійшов ближче та завмер. Бурштинові очі уважно оглянули жеребця. Від його важкого дихання завмирало серце. Чорний, мов ніч, з блискучою пишною гривою, зачесаною наліво, та масивними копитами, підкованими темною сталлю. Хлопець міг будь-якої миті передумати, розвернутися та піти, але замість цього приборкав страх і перейшов до дій.

Браян обережно підсунув перевернуте відро та став на нього, аби вилізти на спину високого скакуна. Вхопившись за сідло, він впевнено вставив одну ногу в стремено, а потім обережно перекинув іншу. Сидячи верхи на могутньому жеребці, здатному змести будь-кого на своєму шляху, хлопчисько відчув себе вищим за весь світ — наче ніхто та ніщо не могло його зупинити.

Хвилиною пізніше Браян набрався сміливості і вирішив погладити сплячу тварину. Ледь торкнувшись її гриви, він легенько провів по ній долонею і… скоїв страшну помилку. Вороний кінь здригнувся, голосно фиркнув і вперто вдарив копитом. Герой відчув, як Жнець напружився, повернув голову, насторожив вуха та показав зуби. Його моторошні червоні очі побагровіли від гніву.