Розділ 6. Гільдія

Помітивши темні верхівки башт-прибудов, над якими галасливо кружляла зграя ворон, Авеньйо та Рохан з полегшенням зітхнули і мимоволі посміхнулися. Небезпечна подорож, яка тривала понад три тижні, нарешті добігла кінця, і вони успішно повернулися додому.

Після сутички з кровним на ім’я Хантер, що сталася на гірських схилах Транквіла, майстер кинджалів отримав тяжке поранення руки і втратив чимало крові. І якби не своєчасна допомога місцевої лікарки, він міг би втратити не лише кінцівку, а й життя. Пробувши під чуйним наглядом Ганни всього п’ять днів, Авеньйо доволі швидко пішов на поправку і разом із Роханом рушив назад до Корвела. На щастя, зворотній шлях видався спокійним та без особливих труднощів.

Притулок чесних оточував високий паркан з сірого каменю, через який неможливо було перелізти, не залишившись при цьому неушкодженим. Кожен, хто спробує його подолати, зіштовхнеться з колючими кущами диких троянд і гострими шипами, розташованими в кілька рядів на самісінькій верхівці огорожі.

Щойно мандрівники наблизились до гільдії, головні ворота з міцних чорних прутів засвітилися і самі повільно прочинились. Увійшовши на територію гільдії, хлопці втомлено впали на траву і завили від безсилля.

– Ох-х-х... Нагадай мені більше ніколи не погоджуватись на подібні завдання… Скільки б за них не платили – воно того не варте…

– А нам ще… Все це… Треба… Доставити… Замовнику… – поспіхом ковтаючи повітря, нагадав Рохан, на що Авеньйо лише вилаявся і невдоволено пирхнув.

Пролежавши нерухомо деякий час у яблуневому саду, хлопці раптом почули знайомий гавкіт. Першою до них підбігла собака на ім’я Вохра, названа так через свій колір шерсті. Побачивши майстра кинджала, вона радісно завиляла хвостом і привітно ткнулася в його щоку вологим носом. Авеньйо, який колись знайшов її в брудному провулку міста Лісапорт, лише зараз усвідомив, як сильно вона підросла й зміцніла. Вохра була дружелюбною до всіх чесних, але варто було комусь скривдити її господаря, як вона одразу скалила зуби і була готова вчепитися в горло будь-кому, хто наважиться йому зашкодити. Хлопець провів рукою по її морді й ледь чутно хмикнув, згадавши, як перед відбуттям на завдання навчав її приносити кинджали до тренувальної мішені.

Слідом за нею з-за рогу вискочив Персей – спритний худорлявий пес із короткою вугільно-чорною шерстю. Весело гавкаючи, він кинувся до майстра катани і почав облизувати його з голови до п’ят. Їхнє знайомство відбулося кілька місяців тому, коли Рохан повертався з поїздки до одного з місцевих поселень. Тоді Персей просто ув’язався за ним аж до самих воріт гільдії, і хлопцеві нічого не залишилося, окрім як його прихистити.

Третім і останнім сторожем гільдії був Грей — сірий здоровань, більше схожий на дикого вовка, аніж на звичайного пса. Його масивне, міцне тіло, потужні лапи, витягнута морда та важкий погляд викликали настороженість у кожного, хто намагався до нього наблизитися. Серед побратимів він був не лише найсильнішим і найспритнішим, а ще й найбільш впертим і недовірливим. Єдина людина, яку він слухався – це його господар Брайан Лайт. Усіх інших Грей сприймав як випадкових супутників, негідних його уваги. Навіть зараз, коли його друзі кинулись зустрічати своїх господарів, він залишився біля своєї будки, мовчки чекаючи того, кому був по-справжньому відданий.

Приділивши ще трохи часу своїм улюбленцям, хлопці пройшлися доглянутим садом і зупинилися перед невеличким фонтаном, до країв наповненим дощовою водою. Уважно розглянувши будівлю, вони помітили, наскільки вона змінилася.

З моменту заснування гільдії минув майже рік, і гільдмайстер Міроен доклав чимало зусиль і коштів, щоб відреставрувати притулок чесних. Зовні він являв собою триповерховий маєток із двома баштами-прибудовами та горищем під крутим дахом, вкритим темно-синьою черепицею. Фасад будівлі було виконано з темного, неотесаного каменю, тоді як підлога й сходи, що проглядалися крізь високі вікна — з білого мармуру з сірими прожилками. Стіни будинку місцями були покриті плетивом виноградної лози, а біля вхідних дверей із міцного дерева й сталі росли два невеличких багрових дерева, з’єднаних між собою в єдину арку.

Вхідні двері зі скрипом відчинилися, випускаючи назовні вабливий аромат смаженої їжі та прянощів. Зробивши кілька кроків мармуровим коридором, мандрівники опинилися у просторій залі, де завжди проходили трапези, зібрання та гучні гуляння. Дерев’яні колони, що підтримували високі стелі, були прикрашені знаменами з символікою гільдії, а між ними висіли люстри з кумулярами та свічками. Уздовж зали, в кілька рядів, стояли довгі дубові столи й лави, розраховані на десятки осіб, а підлога, викладена сірим каменем, частково ховалась під багряними килимами. Тут була і барна стійка з наповненими алкоголем полицями, і невелика сцена для виступів і співів, і величезний камін із білого граніту, біля якого всі тулилися холодними вечорами.

Праворуч від входу в головну залу розташувалась дошка, повністю завішана оголошеннями. Члени гільдії використовували її по-різному: хтось повідомляв іншим важливі або дрібні новини, хтось просив про допомогу чи попереджав про небезпеку. Однак головним її призначенням було надання роботи для чесних. Раз на тиждень вона поповнювалась новими замовленнями, що передавались таємно від родин через довірених осіб. Робота була різною й умовно поділялась на три категорії. Перша включала прості доручення, пов’язані з проблемами селян: допомога зі збором врожаю, знищення шкідників або захист від бандитів. Другою за складністю була робота для перевірених багатіїв, купців і представників знаті. Особливо складні завдання третьої категорії з’являлися рідко й виконувалися лише найсильнішими майстрами зброї та магами.