Розділ 5. Союзники

– Кого я бачу! Міроен Люмійський! Радий знайомству!

На порозі квіткової лавки з’явився високий, охайний чоловік із сяючою усмішкою на вилицюватому обличчі і блискучими від радості сіро-зеленими очима. З останньої зустрічі він встиг не лише відростити бороду, яка приховувала його бойові шрами, а й трохи посивіти. Замість ненависних парадних дублетів і камзолів, чоловік надав перевагу легкому обладунку, виробленому з міцного і доволі рідкісного матеріалу – шкіри чорного лева. Мінімум заклепок, застібок і ремінців, але кожна деталь його кріплення була продумана до найменших дрібниць. Чоловік не мав при собі ані меча за спиною, ані схованого у піхви кинджала, через що він здавався цілком беззбройним і вразливим. Проте Міроен знав, що це не так – розум цього чоловіка був набагато холодніший і гостріший за добре заточену сталь.

– Взаємно, Саргоне Церебруме, – не приховуючи подиву, відповів Міроен. – Звідки ви дізналися, що я прибув до Калідуму?

– Так про це все місто гуде! – сміючись, відповів Вищий Майстер. – Твій двобій з головою міської варти Гормондом породив чимало захоплених відгуків, яких не було чутно з часів Фестивалю майстрів.

Люмійський почервонів і не знав, що сказати.

– Ти питав, де твої друзі, чи не так? – тихо промовив він, а потім голосно додав: – Люміє, люба, давай зачиняйся! Тебе вже зачекались!

– Зачекались?.. – перепитав Міроен.

– Угу. Ходімо з нами. Треба багато чого обговорити, але не тут. Через нові заходи безпеки, в місті повно королівських донощиків. А от там – зайвих очей і вух не буде. Просто довірся мені.

Міроен кивнув і не став задавати зайвих питань. У цей момент з сусідньої кімнати повернулася Люмія, яка дбайливо несла в руках два невеличкі ящички, прикриті легкою тканиною. З-під її складок проглядалося свіже зелене листя.

– Знов береш роботу додому? – схрестивши руки на грудях, поцікавився Саргон.

– Звісно. – усміхнулась дівчина. – За рослинами потрібен постійний догляд. Деякі треба підлікувати, деякі підрізати чи пересадити в нові горщики. Добре, що пані Лілія залишила мені цілу книгу з догляду за ними.

– Ну, раз тобі важке носити не можна, ми з Міроеном беремо це на себе, – мовив Церебрум, киваючи на ящички.

– Ух-х, судячи з ваги, квітів там чимало, – зауважив Міроен.

– Ага. І так майже щовечора…

– Так, досить жалітися, бо сама понесу. Теж мені, помічники знайшлися, – суворо відказала дівчина і почала шукати ключі від дверей.

Покинувши квіткову лавку, троє друзів спустилися вузенькою доріжкою і вийшли на одну з головних вулиць міста. Нічне небо сяяло розсипом зірок, а повний місяць під дією магічного купола здавався не блідо-білим, а світився м’яким фіолетовим світлом. Освітленими ліхтарями вулицями снували торговці, які готували свої лавки до закриття, грайливі дітлахи та компанії дорослих, що жваво обговорювали останні новини. Час від часу, побачивши Міроена, люди замовкали, переходили на шепіт або тицяли на нього пальцями. Хоч принцу і було ніяково, проте він зберігав спокій і робив вигляд, ніби нічого не помічає.

– Багато сьогодні було відвідувачів? – поцікавився Саргон.

Дівчина тяжко зітхнула.

– Ні... Зранку одна дівчина купила пару горщиків з ліліями і фіалками. Пізніше прийшла інша, завалила мене питаннями про квіти та догляд за ними, але так нічого і не придбала. Третя відвідувачка спитала, чи є в мене золота ромашка. Я їй відповіла, що «такі квіти – рідкість, і в мене їх немає». Потім з’явилася група хлопців, яким довелося більше години підбирати квіти для коханих дівчат і мам. Ну а наприкінці дня якась стара жінка вирішила посваритися зі мною, заявивши, що «я нічого не тямлю в рослинах». Загалом, день видався дивним. А ви як його провели?

Міроен вже збирався щось сказати, але Вищий Майстер м’яким поштовхом ліктя швидко дав зрозуміти, що цього робити не варто.

– Тс-с-с! – прошепотів він, а тоді, голосно відкашлявшись, додав: – Ох, увесь день прибирав у захаращених кімнатах. Так втомився, тобі й не снилось!

– Угу, охоче вірю, – Люмія окинула його недовірливим поглядом. – Напевно, знову переставляли поламану мебель із однієї кімнати в іншу, замість того щоб її полагодити.

– Ох, і коли це я став настільки передбачуваним… – з удаваним сумом мовив Саргон.

Коли трійця повільно проходила повз лавок з чаями та солодощами, Люмія зупинилася і задумливо поглянула на вивіску. Трохи покопавшись у своїй маленькій сумочці, вона дістала кілька срібняків, попросила приятелів зачекати на неї та зникла серед натовпу.

– Ви чого це… – почав було Міроен, але миттю змовк, відчувши легку пульсацію у скронях.

«Вочевидь, ти хотів розповісти про свій візит до Олівера Санрайза. Тому я тебе і зупинив».

Карі очі принца широко розплющилися від подиву.

«Т-телепатія?» – подумки вигукнув він.

«І чому всі так дивуються…» – Церебрум зітхнув. – «Річ у тім, що я не жартував, коли говорив про королівських донощиків. Місто змінилося, і тепер його безпеці приділяють куди більше уваги, ніж раніше. Крім варти, для підтримання порядку залучили і простих людей. Варто їм почути або побачити щось підозріле – і про це одразу ж дізнається Освальд Торнс. А якщо знає він, то знає і король… Тож я раджу думати про те, що і кому ти кажеш».