Розділ 3. Візит до Короля Сонця

Навислу над кулуарами бібліотеки мертву тишу порушив моторошний гуркіт і глухий дзвін, схожий на удари бронзового дзвону. Розташований у дальній частині першого поверху вівтар раптом активувався і почав видавати неприродний, тривожний писк. Руни на восьми сірих колонах, а також у центрі кола засвітилися синім, червоним і зеленим. Усе було готове для швидкого переміщення.

Високі книжкові шафи, доверху набиті магічною та немагічною літературою; натовпи читачів, викладачів і вчених, що схилилися над древніми рукописами в пошуках нових відкриттів; приглушене світло кумулярів і свічок, запах паленого воску й старих запорошених пергаментів. Варто було лише ступити у білу невідомість – і все це зникло. Простір затремтів. Карі очі поринули у пітьму.

Холод пробирався під одяг, впивався в шкіру, заважав дихати й не давав поворухнутися. Здавалося, що плин часу змінився, і кілька хвилин, проведених у непроглядній чорній пустці, тягнулися цілу вічність. Але рано чи пізно все це мало скінчитися.

На зміну темряві прийшов осліплюючий спалах світла. Довкола все кардинально змінилося, а повітря стало сухим і неприємно гарячим. Щойно дзвін у голові притих, як звідусіль почулися людські голоси, невдоволені вигуки й крики. Ті, хто щойно прибув, розгублено озиралися довкола й болісно мружилися від яскравого сонця, що пробивалося крізь залишки хмари пилу, піднятої активацією магічного кола. Вимощений гладким каменем вівтар оточували високі масивні стовпи з чорного мармуру, вкриті візерунками згасаючих рун, а трохи далі, за межами порталу, виднівся міцний паркан з гострими шипами на вершечку.

Усюди панували хаос, метушня й сум’яття. З різних боків площі долинала нерозбірлива лайка, суперечки, виття тварин і навіть чийсь плач. Серед людей, що зібралися тут, можна було помітити як самотніх торговців, так і представників купецьких гільдій, як одягнену в розкішні шати знать, так і бідняків, які прибули в пошуках роботи та нового життя. Проте, незалежно від статусу й родоводу, усі вони вишикувалися в одну чергу біля розташованих уздовж паркану різнокольорових шатер.

Міська варта, розосереджена по всьому периметру, була поділена на дві групи, кожна з яких виконувала свою роль у підтриманні порядку. Перша, відповідальна за перевірку вантажів і спілкування з людьми, носила шкіряні обладунки світло-піщаного відтінку, гнучкі нарукавники і наголінники, а також легкі накидки з каптуром, що захищали від нестерпної спеки. Другий загін, хоч і був у меншості, виглядав значно грізніше за своїх колег. Обладунки цих воїнів були виготовлені з теплолюбного вольфрію – рідкісного металу, що поглинав жар і не дозволяв тілу перегріватися навіть під палючим сонцем Рахаса. Кожен елемент їхньої броні був до блиску начищений і відполірований, а під яскравим світлом чорна сталь набувала темно-багряного відтінку і виглядала наче розпечена ковальська заготовка. Латники холодно спостерігали за гостями міста з тіні шатер і були готові владнати будь-який конфлікт – навіть якщо для цього доведеться застосувати силу.

– Вибачте, але вашому коневі доведеться залишитися в нашій стайні, – голосно заявив один із вартових, дивлячись на чоловіка, який тримав за поводдя жеребця з густою чорною гривою.

– Ви знущаєтеся?! – торговець, обличчя якого почервоніло від люті, почав розмахувати руками. – Я насилу отримав дозвіл у бібліотеці на його переміщення! І як мені тепер доставити товар колегам? Я старий і немічний, усе на собі не перенесу!

– Такі правила, – хлопець у шкіряному обладунку спробував заспокоїти чоловіка. – Або так, або ми видаємо дозвіл, але лише за умови, що ваш кінь наступні сім днів буде використовуватися міськими робітничими для перевезення будівельних матеріалів.

– Це обурливо!

Трохи далі від них висока худорлява дівчина у темній хустці вмовляла вартового впустити її з кліткою, в якій метушилося кілька різнокольорових птахів.

– Вони нікому не нашкодять, клянусь! Це рідкісний вид балакучих папуг, їх попросив мене доставити один знатний принц!..

– Покажіть лист із печаткою, що підтверджує ваші слова, – попросив вартовий, після чого гостя почала копирсатися у сумці в пошуках потрібного документа.

Вартова на ім’я Сенді, що чергувала того дня, втомлено потягнулася, позіхнула й протерла почервонілі від недосипу очі. Її коротке руде волосся, скуйовджене й неслухняне, вибилося з-під каптура, а веснянки на носі здавалися ще яскравішими на тлі засмаглої шкіри. Вона була невисокою, трохи незграбною й постійно літала у хмарах, через що напарники по-дружньому регулярно її піддражнювали.

– Усі сім днів без відпочинку як один – нудні й нецікаві… – тихо пробурмотіла вона, щоб ніхто ненароком не почув. Хоч Сенді й виглядала втомленою і виснаженою, вона все одно любила свою роботу і була вірна клятві, яку дала при вступі до міської варти.

Сенді була серед тих, хто пережив навалу кровних. Вона досі пам’ятала весь жах тієї бійні: зруйновані будинки та вулиці, знищений захисний купол і безліч загиблих. Після того злощасного дня дівчина пообіцяла собі, що стане сильнішою й допоможе рідному місту відродитися з попелу. Король Олівер доклав чимало зусиль і ресурсів для створення нової варти, відібравши туди не лише сильних, а й вірних воїнів. Не з першого разу, але Сенді пройшла відбір і тепер стояла тут – серед захисників Калідума.

– Чого розслабилася? Іди допомагай Кіріс та Лорін, швидко! – раптово скомандував гучний голос позаду неї.