Епілог

Повернувшись із призовного світу, Міроен довго блукав серед руїн замку у пошуках зачіпок. Він прибув рівно в те саме місце, з якого відбулося переміщення – от тільки тіло Містего зникло. Згадавши його останні слова, принц занепокоївся.

Придворні та вартові також полишили дім Калінгемів. Обитель «дияволів» занепала, і тепер тут могли блукати хіба що привиди. Принц, який пильно глядів на безлад, почув тупіт чобіт. Хтось стрімголов мчав до нього і не міг утриматися, аби не випалити лайливого слова.

– Ось ти де, йолопе! А я знав! Знав, що в тебе вийде! – вигукнув Герц і міцно обійняв старого приятеля.

Сірі очі волоцюги сповнилися щастям. Міроен посміхнувся.

– Я теж радий тебе бачити, друже.

– Чорт забирай, це все твоїх рук справа? Розійшовся не на жарт! – продовжував тріумфувати мечник.

– Ні, це Містего постарався... Пішли знайдемо щось міцненьке. Без алкоголю тут точно не розібратися, – запропонував Люмійський.

– Підтримую. Але спершу треба знайти Кровопивцю, який загубився серед цього хаосу…

***

У цих коридорах вічно стояв нестерпний сморід, але для багатьох тутешніх мешканців він був прийнятним і звичним. Як тільки в проході з’явилися дві важкі постаті, публіка, що зібралася навкруги, заволала. Бридкі, ріжучі слух голоси вигукували щось невиразне, лаялися і гнобили одного з них. Другому ж дісталися овації та похвала.

Залізні двері відчинилися. Тьмяне світло, що пробивалося крізь дірки в стелі, освітило зруйновані колони, прибиті до стін іржаві ланцюги і розкидані на підлозі кістки, серед яких повзали шиплячі змії. Гості пройшли вперед без побоювань, бо знали, що ці звивисті тварюки можуть напасти лише за наказом.

– Ближче… – почулося з неосвітленого кінця зали.

Варто їм було покрокувати вперед, як гучний і грубий голос уточнив:

– Спершу ти, Вершнику.

Латник у чорному виконав наказ і вийшов на світло. Його обладунки були надламані, вкриті вм’ятинами і глибокими порізами, а на руці та нозі захисні елементи зовсім були відсутні.

– В-вибачте мене, володарю… – розгублено промовив лицар.

– Думаю, ти розумієш, що ваш загін зазнав поразки і зганьбив наш клан? – хрипко поцікавився голос із мороку.

– Так, я р-розумію, – Вершник почав заїкатися. – А-але м-ми н-не очікували…

– Не очікували чого? – незнайомець щиро здивувався. – Що учасники зможуть об’єднатися та дати відсіч «Елементалям»? Я довго і ретельно обирав найкращих воїнів для цього завдання. І що отримав натомість? Жалюгідний непотріб... Тільки один з вашої шістки виправдав мої очікування. У якості нагороди нехай він вирішує, що з тобою робити.

Червоні вогники, що виднілися з-під забрала, злякано здригнулися. Похмурий лицар відчув, як хтось ударив його в спину і наскрізь пробив тіло. Але це була не зброя, а закута в білий метал рука, просякнута темним чаклунством. Він не міг поворухнутися. Тіло перестало його слухатись і почало розсипатися на дрібні частинки.

– Я шкодую про те, що пропустив тебе на фестиваль, нікчемо...

– П-прошу, не треба-а-а! – скрикнув наостанок Вершник, залишаючи по собі туман із темного пилу.

– Твої навички з кожним роком стають дедалі кращими… – звернувся до підлеглого голос.

– Дякую, пане, – відповів чоловік.

– Ох… Цей план був бездоганним. Ти надіслав запрошення Вершникові, а старий бовдур навіть нічого не запідозрив. Вибухи, хаос, що сіяли наші люди, зняття бар’єру. Шкода, що Олівер був у від’їзді. Його загибель порадувала б мене значно більше.

– Він завдав би нам багато клопоту. Я ледве зумів здихатися інквізиторів.

Голос зловісно хмикнув.

– Але вистава вдалася. Прикро, що я не зумів її побачити на власні очі.

– Це був наш перший виступ. Ми вже дали про себе знати всім на континенті, – зауважив чоловік в обладунках.

– Хоч тобі й вдалося вбити свого наставника, перешкоди на нашому шляху не закінчуються. Скажи чесно, пустив скупу сльозу?

Латник майже засміявся.

– Що ви, пане, які тут сльози? Ви – мій наставник, а не він. І якщо мова про Люмійського та його друга, то не хвилюйтеся. Їх спіткає та сама доля. На цей раз я все зроблю сам.

– Гадаю, він неабияк розгнівався, коли замість того, щоб перенестися до Вершника, портал викинув їх далеко не там, де хотілося. Ти добре підчистив сліди перед відступом. Більше не смію тебе затримувати, Есмонде. Потрібно готуватися до грандіозної події. Вистави, яку світ не бачив з часів війни з Кардахімом.

– Слухаюся, – відповів Вищий Майстер і пішов геть.

***

По багряному небу пливла зграя перистих хмар, яка ліниво тягнулася до вранішнього сонця. Жителі Ланслайта всю ніч гасили пожежі та рахували втрати, які їм завдала битва за свободу. Зібравши тіла мертвих лучників, вони розпалили багаття і до світанку читали молитви. Їх не турбувало те, що кілька годин тому підлеглі Містего намагалися їх убити. Ці люди шанували традиції і не могли по-іншому ставитися до небіжчиків.