Розділ 47. Майстерний брехун

Перед очима виднівся морок, наповнений моторошними криками якихось істот. Але все потроху ставало яснішим. Він побачив контури знайомої йому жінки. Втомлена, змучена, майже без сил. Вона лежала серед руїн, притиснута до підлоги кам’яними уламками. Хлопець помітив її останню усмішку і погляд янтарних очей, після чого Марія закрила їх. Назавжди.

Міроен смикнувся, виринувши з жахливого сну. Квапливо озирнувшись, він згадав, де знаходиться і з якою метою сюди прийшов. Після такого цілком реального сновидіння темні стіни у наданих королем покоях пригнічували його ще більше.

Принц зрозумів, що дрімав довше, ніж планував. Він згадав останні хвилини перебування в обідньому залі, історію Містего, яка довго не виходила в нього з голови, коротку розмову з Герцом. Йому подумалося, що мечник або так сильно втомився, що його схилило на сон, або з випитим вином було щось не те. У будь-якому випадку Міроена чекала авантюра, в якій його товариш не братиме участі.

Герой закликав зі сховища багряно-біле сюрко, в якому відвідував бал П’яної вишні, надів його та залишив кімнату. Усі проходи та розвилки здавались принцу знайомими, але були не такими довгими та широкими, як у родовому замку Люмійських. Він йшов коридорами повільно і тихо; дослухався до кожного звуку, щоб ненароком не потрапити на очі вартовим. Адже якщо це станеться, навряд чи вони просто так його відпустять.

Однак тупіт шкіряних чобіт, що пролунав за поворотом, застав Міроена зненацька. Вони йшли настільки швидко, що принц не встиг би десь сховатися. В голові виникла дуже ризикована ідея.

– Де решта? – хрипко запитав один із них. – Чому замок різко спорожнів?

– Тому що більшість стрільців вирушило виконувати наказ короля. Вони відвезли одного з сьогоднішніх гостей до Ланслайту. – пояснив другий.

– А чому так багато?

– Бо такий наказ короля. А ти сам чудово знаєш, що він робить з тими, хто спробує йому хоча б заперечити.

– А кого хоч відвезли? Принца? – поцікавився перший.

– Ні, лиса. А на спадкоємця Люмійських у Його Величності свої плани… Агов, стривай-но…

Гвардійці помітили, що смолоскипи, які освітлювали один із проходів, раптово зникли. Наскрізний вітер, який повіяв з глибини темряви, викликав у них занепокоєння. Зробивши крок у непроглядну темряву, один з них скрикнув і впав на підлогу. Другий відразу позадкував, намагаючись триматися ближче до полум’я. Але варто було бурхливому вітру промчатися крізь коридор, як усі джерела світла в ньому згасли. Чоловік почав тікати, проте лезо фламберга виявилося швидшим.

– Свої плани, кажете… – гнівно промимрив принц.

***

З тронної зали продовжував долинати жіночий сміх. У дальній частині кімнати з високими стелями, підпертими темно-червоними колонами, на королівському троні сидів Містего. Але він був не один.

На колінах Його Величності сиділа молода дівчина у легкій сукні з довгими, густими чорно-білими пасмами. Худе і бліде обличчя, тонкі брови та губи, маленькі зелені очі та прямий ніс. На пишних грудях незнайомки лежало намисто з дорогоцінними сапфірами, а у вухах виблискували алмазні сережки. Містего не раз чіплявся до неї і розпускав руки, але супутниця не дозволяла королю цього зробити. Все, на що він міг розраховувати, – короткий поцілунок. Однак, у якийсь момент вона передумала і вирішила погратися з господарем замку.

– Чула, у вас сьогодні дуже гучно, мій королю… – ніжно вимовила незнайомка.

– Так… – не відриваючи погляду від жіночого тіла, відповів Містего. – Старі друзі завітали… Не більше…

– І які у вас на них плани? – зухвало запитала дівчина, дозволивши голові Калінгемів доторкнутися до неї.

– Я надто… Довго з цим тягнув… І… Треба з цим покінчити… Сьогодні.

Блондин нагородив її поцілунком у шию, потім опустився нижче. Руки хлопця схопилися за тонку тканину і різким рухом порвали сукню, оголюючи жіночі груди. Дівчина голосно скрикнула, від чого Містего збудився ще більше.

– Ну, а коли ти закінчиш усі свої справи, ми зможемо усамітнитися і…

Він був готовий зробити це прямо тут і зараз. Король продовжував у пориві пристрасті рвати наряд супутниці, а його губи опускалися ще нижче, даруючи їй нові відчуття.

Момент близькості перервався, як тільки вхідні двері з висіченим на них дияволом з гуркотом відчинилися. На порозі тронної зали з’явилася людина, яка мала свої рахунки з королем. І, судячи з незадоволеного обличчя і гнівного погляду карих очей, йому було начхати на те, чим король зараз зайнятий.

Незнайомка без зайвих слів підвелася і, прикривши оголене тіло руками, посунулася геть, ігноруючи гостя. Містего був не в захваті від того, що його перервали.

– Скажи мені на милість – що ти твориш? – спитав нарешті він, ледве стримуючись, щоб не перейти на крик.

– Я прийшов висловити своє невдоволення вашим правлінням, королю, – цинічно промовив Міроен.

– Я готовий вислухати усі твої претензії.

– Що ти зробив з Герцом і про які «особисті плани» на мене говорили твої люди?

Король поклав ногу на ногу, зберігаючи на обличчі спокій та легку усмішку.