Розділ 46. Містего Калінгемський

Герц кілька годин сидів на околицях цвинтаря, чекаючи на рішення товариша. За цей час він встиг навідати могилу свого дідуся та батька і як слід там прибрався. Він розмовляв із ними, відчуваючи, що душі його предків чують цей монолог. Так, мечникові не вистачало їхніх порад, допомоги та підтримки. Але він уже давно змирився з цим і продовжує жити далі.

Коли Герц вів сюди Міроена, то розраховував на те, що це допоможе і йому знайти відповіді на невирішені питання. Друг відреагував більш болісно, ніж волоцюга міг уявити.

Нарешті серед хащ з'явився силует принца. Він ішов назустріч товаришу, старанно протираючи обличчя порваними рукавами сорочки.

– Ти вирішив? – прямо запитав Герц.

– Так, – спокійним тоном відповів Люмійський. – Ми вирушаємо до Калінгасу навідати старого «приятеля».

– Чудово! – Мечник сприйняв це з таким настроєм, ніби був готовий вбити кожного з сімейства Калінгемів.

– Притримай коней, – заспокоїв його принц. – Ми йдемо туди не битися. Поки що.

– Що це означає?

Міроен вдумливо глянув на друга і спробував дохідливо пояснити мету їхнього візиту до Корвела.

– Дрімзак, ватажок «Чорної Маси», перш ніж померти, проклинав Містего за якесь замовлення. Думаю, ми з тобою знаємо у цьому світі лише одну людину з цим ім'ям. Очевидно, що він міг найняти кровних, аби вбити мене. Відповісти на це може лише він. Тож збирайся. План я тобі поясню дорогою.

– Стривай, ми що, не мститимемося за твою родину і за ті біди, які вони завдали Ланслайту?

Принц відповів без довгих роздумів.

– У мене зараз немає підстав для помсти. Усьому свій час, друже.

Герц насупився і надув щоки від невдоволення.

***

Після важкого робочого дня у полі та на пасовищі, жителі стомлено почали вертатися додому. Вони вели за собою худобу і несли врожай, частину з якого доводилося віддавати.

Кожен вечір на центральній площі Ланслайта починався з загальних зборів біля статуї з чорного каменю, на якій було зображено величезного падальника, що сидів на людському черепі. Спершу люди читали молитви за здоров'я та добробут володаря, а потім передавали через його гвардійців данину.

Вони носили легку броню і завжди ховалися за плащами-накидками. У кожного з них за спиною були сагайдаки, наповнені стрілами, і луки з темного дерева. Їх прозвали калінгемськими снайперами. Цей рід славився майстерністю у стрільбі з луків, арбалетів та іншої далекобійної зброї. Їх нерідко наймали на службу до столичної гвардії Корвела і платили за особливі замовлення, пов'язані з тортурами та вбивствами.

Багато хто з них поводився тихо і спокійно. Найчастіше замість них говорив гучноголосий чоловік, і саме він у разі непокори віддавав накази, які виконували лучники. Цього вечора представнику голови Калінгемів не сподобалося, що мешканці селища принесли менше провізії, ніж зазвичай.

– Чим ви там цілий день займалися? Мишей ганяли у льоху? Чи риба не клювала? – грубим і жорстким тоном прокричав він на вухо бідоласі, що приніс відро, всього на третину заповнене лящами.

Чоловік, заїкаючись, відповів.

– Т-так н-нічим с-сім'ю г-годувати б-буде, п-пане…

Королівський посланець присунувся до нього ще ближче.

– Нічим годувати сім'ю, кажеш? Ти або краще працюй, або подивимося, як тебе захистить король у разі, якщо на твоє подвір'я зазирнуть вовки.

Інші люди, схиливши голову, стояли навколішки і спостерігали за шмаганням їхнього односельця. Якщо ж вони не послухаються або втрутиться в розмову – чекай на лихо. Калінгемські снайпери можуть убити тебе одразу, закатувати до смерті чи куди гірше – наслати лихо, коли ти цього зовсім не чекаєш.

– Пан хоче кролячого м'яса, – продовжив кричати помічник короля. – Якщо ти його дістанеш і принесеш у замок до початку вечері, то тобі вибачать сьогоднішній огріх.

– Але до вечері всього к-кілька годин з-залишилось, я н-не ...

Гучноголосий глашатай схопив бідолаху за голову і вдарив його об постамент. Селянин закричав від болю і взявся за скривавлений лоб.

– Може, й тебе так стукнути разок?

Почувши голос незнайомця, жителі Ланслайта дозволили собі підвести голови та обернутися. Здивованим зітханням не було кінця. Вони впізнали в одному з мандрівників старого односельця. Герц був у нестямі від люті, і єдиним, хто не дав їй вирватися на волю, виявився його супутник, який розкрив свою зовнішність в останній момент.

– У тебе вистачило нахабства повернутися сюди, лисе? – гордо вигукнув помічник Калінгемів.

– А в тебе вистачає сміливості лише для знущань над беззахисними? – так само голосно відповів йому волоцюга.

Міроен попрямував до постаменту, біля якого зібралося чимало снайперів. Вони швидко оточили свого лідера та приготувалися до можливої сутички з хлопцем. Побачивши це, герой усміхнувся.

– Я бачу, ти сміливіший за цього втікача. І хто ж ти?

– Спадкоємець престолу сімейства Люмійських, останній зі свого роду. Або просто Міроен, – представився той.