Розділ 45. День падіння роду Люмійських

За скелястим пагорбом з’явилися солом’яні дахи хатин та широкі сільські угіддя. Діти стежили за худобою на пасовищі, чоловіки поралися на полях і городах, а жінки збирали ягоди у дворах і готували обід. Побачивши знайомі пейзажі, Герц відчув непомірну ностальгію. Тут завжди було світло та тепло. У цьому місці люди були надзвичайно добрими, люб’язними і не залишали нужденних наодинці з їхніми бідами. Тут вони виросли і стали тими, ким є зараз. Герої нарешті дісталися Ланслайта.

Але вони пішли трохи в іншому напрямку. Люмійський виявився не готовим до зустрічі з жителями, і на то було дві причини. Перша – він не хотів, аби про його повернення довідалися керманичі поселення, Калінгеми. А друга… Судячи зі слів приятеля, пройшло стільки років, а народ досі був вірний Люмійським і чекав на повернення останнього спадкоємця цього сімейства. Міроен не хотів давати людям хибну надію.

Зруйновані вежі та дахи, пробиті ворота та зламаний міст, перекинутий через засохлий рів – ось що залишилося від колись величного замку з бежевого каменю. Після того дня нічого не змінилося – хіба що все замшіло і поросло бур’яном.

Зайшовши у внутрішній двір, Міроен безоглядно пройшов далі, всередину замку, потім вийшов до головного коридору і покрокував прямо. Герц помітив, що його друг тремтів і прискорився настільки, що волоцюга ледве за ним встигав. Багряні бризки крові назавжди закарбувалися на стінах, підлозі та стелі у вигляді моторошних плям. Жах, який відбувався в цьому місці того дня, неможливо навіть уявити.

За величезними дверима із зображенням спаплюженого янгола знаходився тронний зал. Міроен мовчки зайшов у нього, і ось тут його карі очі дивилися більш пильно і вдумливо. У таких просторих місцях Герц ще ніколи не бував. Майже всі колони були зруйновані, а на вцілілих опорах висіли порвані прапори сімейства Люмійських. На деяких частинах стелі можна було помітити вицвілі фрагменти якогось малюнка чи фрески. Все було поховано під купами кам’яних уламків, крім проходу, який вів до мармурового постаменту. Міроен зауважив, що тут не вистачало однієї речі – сімейного трону, зробленого засновником родини.

– Навіщо ти мене привів сюди? – нарешті промовив Герц.

Приятель не міг зібратися з думками. Дихати було важко. Він відчував, що не зможе ладно говорити. Серце забилося настільки швидко, що хлопець ледве не знепритомнів.

– Ти ж хотів дізнатися правду, – тремтячим голосом промовив принц. – Той день практично нічим не відрізнявся від інших, за винятком однієї важливої для моєї родини події…

***

Щоразу, коли зі сходу випливало сонце, бежевий замок сяяв так сильно, що здавалося, буцімто він відлитий із золота. Жителі Ланслайта нерідко називали його другим сонцем, бо навіть уночі його стіни яскраво світилися, випромінюючи поглинене протягом дня світло. Його стіни були товстими і міцними, тяглися вгору на десятки метрів, а вежі з синіми верхівками були ще вищими. Деякі з них навіть прорізалися крізь перисті хмари. На височенних флагштоках висіли лляні прапори з вишитим на них гербом сімейства Люмійських.

Вікна однієї з кімнат вежі виходили на схід. Там проживав юнак, котрий був завжди невдоволений тим, що його солодкий сон порушували то настирливі голуби, які стукали по склу, то блискучі промені сонця, які завжди били йому в очі. Юний принц відвернувся і знову спробував заснути, але світло з кожною секундою ставало дедалі яскравішим і сильнішим. Дійшло до того, що він взагалі впав з ліжка.

Міроен тихо вилаявся, підійшов до величезної шафи і глянув у дзеркало. Заспані очі, русяве волосся, яке стирчало у різні боки, пом’ята біла сорочка та штани. Принц не бачив у своєму неотесаному вигляді нічого поганого, на відміну від дорослих. Останнім часом він був дуже неохайним і почав прогулювати уроки. Власне, сьогодні він планував зробити це ще раз.

– Та-а-ак… – вголос розмірковував хлопчик. – На сніданок я прийду... Після нього – нудні уроки граматики та історії з тітонькою Роуз, потім обід, потім ще одне заняття... А ближче до вечора... Чорт, щось важливе. А що саме – забув. Хм… Точно. Батьки запросили на вечерю сімейство Калінгемів. Цікаво побачитись з їхнім сином, Містего, але… Гадаю, вони і без мене впораються. Я ж не король, мені можна і... Прогулятися...

Усміхнувшись самому собі, Міроен заліз у величезну шафу і почав перебирати речі. Туніка, дублет, плащі, дороге взуття та інше вбрання – він витягнув усе, щоб знайти прихований на дні одяг для мандрівок за межі замку. Принц ніколи не показував її ні батькам, ні слугам. І лише одна людина знала про все це.

Він одягнув стару сорочку і брудні штани під низ звичайного одягу і хотів покинути кімнату, але дорогу перегородила бабуся в довгій рожевій сукні. Її довге сиве волосся стримував товстий пурпурний бант, а на шиї, правій руці та на вухах сяяли перлини. Ці прикраси вона любила більше, ніж будь-що.

Зморшкувате обличчя тітоньки Роуз могло виражати як доброту, так і суворість. Але, враховуючи безлад, який утворився в покоях принца, на милість з її сторони вже можна було не розраховувати.

– О, прокинувся! А що це ти на себе натягнув? Ану знімай негайно! Скільки разів я тобі казала, що викину це ганчір’я! – скипіла вона. – І що то за буревій пронісся крізь твою кімнату? Його часом прозвали не Міроеном Люмійським?

Хлопчик зауважив, що не до кінця приховав одяг для прогулянок під повсякденним вбранням. Втім, він їй довіряв – це вона була тією самою людиною, яка знала про його маленький секрет.