Розділ 44. Лицар світла, веселун і бард

Герц і Міроен все ніяк не могли намилуватися квітучими пагорбами, за якими потопало помаранчеве сонце. До кінцевої точки шляху залишалося кілька днів, проте хлопці вже встигли зрадіти тому, що повернулися на батьківщину. Цей регіон був для них не просто місцем, де вони народилися і виросли.

Він не схожий на інші частини світу: тут немає нескінченних злив, як у Діорані, немає гарячих пісків, як у Рахасі і тим більше – гостроверхих засніжених гір, як у Монтесі. Тутешні люди століттями брали участь у війнах та революціях, відстоювали свою свободу та боролися з гнітом королів. Родюча земля ввібрала багато людської крові і завжди ставала приводом для зародження інтриг та змов.

Замість кланів та гільдій міжусобну війну тут вели родини. Їх було більше сотні: молоді дома, що з’явилися десятки років тому, та старі – які існують з давніх-давен. У кожного була власна армія, замок чи палац, васали та певний запас багатств. У Корвелі життя протікало інакше.

– Вже скоро, – обнадіяв себе Герц, квапливо спускаючись схилом.

– Скоро? У кращому випадку – три дні дороги, – з усмішкою на обличчі поправив його Міроен.

– Так... Тут краще, ніж у пустелі. Але Тайокі мені все одно сподобався більше. Високі дерева, свіже повітря.

– А чим тобі тут повітря не подобається? – здивувався товариш.

– Може тим, що воно тут пахне гноєм?

– Зате можна відразу зрозуміти, де ти знаходишся, – відповів Міроен, дивлячись удалину.

– Там панує свобода... Жодних зобов’язань, можна пополювати, досхочу спати або знайти пригоди на свою голову, – мрійливим тоном промовив волоцюга.

– Тобі замало було Сент Віна? Ну, не хвилюйся, поки ти водишся зі мною, будуть тобі пригоди від кровних.

Герц замислився і стомлено зітхнув.

– Після того, як ми попрощалися з Бель і Мортою, на нас ніхто так і не напав.

– Гадаю, це ще не кінець, – запевнив його принц. – Нам треба знайти тимчасовий притулок. Знаєш, де можна розташуватись?

– Так. Тут недалеко має бути один занедбаний храм – біля нього і переночуємо. Навряд чи хтось поткнеться туди, – сказав хлопець, за звичкою потягнувшись поправити накидку. Усвідомивши, що її у нього немає, він скорчив сумну міну.

***

Дорога до забутого святилища поросла густим бур’яном та амброзією. У темний час доби піти туди наважився б лише дурень. Але саме там мандрівники нікому не втрапили на очі. Міроен прийняв це рішення, щоб уникнути чуток про його повернення до Корвелу.

Побиті стіни храму вкрилися мохом і були заплямовані кров’ю. Високі вікна та різнокольорові вітражі було вибито, а пологий дах просів і обвалився. Принц згадав, як у скрутний момент життя йому надали притулок ченці. Якийсь час він ріс серед них, дотримувався звичаїв і правил, дізнавався багато нового. Ці люди були справді добрими до нього. Минали роки, і коли він покинув ці землі, пройшла чутка, наче на кордоні Корвела та Діорана з’явилася група богохульників та мародерів. І Міроену подумалося, що це їхніх рук справа.

Герц хмикнув і зупинився.

– Тут, – сказав він, вимальовуючи на траві рунні письмена.

Люмійський неодноразово заздрив товаришеві за те, що той володіє похідним чаклунством. Він і сам не відмовився б його опанувати, але неприязнь до рун кожен раз пересилювала це маленьке бажання.

Приготувавши на вогнищі вечерю, вони приступили до трапези. З їжі у них залишилася печена картопля, кілька овочів і добуте непосильною працею кроляче м’ясо.

– Ну що, час страшних історій? – раптом випалив Герц.

– Після того, що ми пережили, будь-яка історія буде виглядати, неначе дитяча казочка, – відповів Міроен. – Але ти спробуй.

– Все, що я тобі розповім, – чиста правда.

– Здивуй.

Мечник похапцем доїв теплу картоплю і запив її водою. Голос його став грубим, а кожне речення він промовляв з наростаючою інтонацією. Ліс затих, слухаючи балаканину мандрівника.

– Кілька років тому в Корвелі поселилася одна група чаклунів. Культ, який прозвав себе «Некрополісом». Серед них є безліч одержимих шаленими ідеями фанатиків, які володіють жахливою темною магією. Вона роз’їдає живу плоть і може підняти з землі армію кістяних воїнів, позбавлених душ та спокою. Ці богохульники обійшли кожен куточок Корвелу у пошуках цвинтарів та свіжих поховань, поповнюючи свою колекцію неживими маріонетками, готовими боротися до останнього... Основна ідея культу – знайти ключ до безсмертя. Вони не бояться ставити експерименти як на живих, так і на мертвих.

Принц завив від нудьги.

– Це я й без тебе знаю. Навіщо ти це розповідаєш?

– Та тому, що цей храм був зруйнований перед моїм від’їздом у Бель-Роу… І цілком можливо, що ці божевільні фанатики можуть бути десь поруч! – прокричав Герц.

– Дурень ти. Не повірю, доки не побачу на власні…

Шурхіт, що долинув з кущів, змусив Міроена замовкнути і занепокоїтися. По спині забігли мурашки.

– Та я ж пожартував, ти чого! Це просто хтось із тварин нишпорить у пошуках здобичі!