Розділ 43. Кровопивця та Белуморф

Околиці темного лісу, де билися друзі, зникли. Тут не було ні дощу, ні хмар. Небо та земля злилися і стали білою пусткою. У цьому дивному світі вони були одні.

– Де це ми? – озирнувшись, перелякано спитав Міроен.

– Це вимір, в якому знаходяться душі, які злилися в одне ціле, – промовив чийсь хрипкий голос.

– А це ще хто? – знову запитав принц.

– Невже він теж тебе чує? – невідомо до кого звернувся Герц.

– І не тільки він, – сказав ще хтось.

За спинами героїв з’явилися нематеріальні сутності, які прийняли подобу двох купчастих згустків. Той, що був ближче до Міроена, забарвився у темно-сіре, а біля Герца з’явився чорний.

– Що за чортівня відбувається? – не витримав Міроен.

– Заспокойся, я все поясню, – заговорила сіра маса.

– Так, розумнику. Поясни йому, бо витрачати свої сили на марну балаканину я не хочу, – обурилася чорна хмара.

– Внаслідок зіткнення меча і плоті, що переродилася у формі Чистилища, ваші підсвідомості з’єдналися і утворили цю реальність.

–І навіщо? – знову запитав Міроен.

– Бо захотілося побачитися з цим негідником, – долинуло з сірої маси.

– Я тебе майже три сторіччя не бачив і не хотів би бачити ще стільки ж, – промовив той, хто знаходився за спиною волоцюги.

– Хто ти, і як ви пов’язані одне з одним? – поцікавився Люмійський.

– У мене те саме питання до тебе, – зауважив Герц. – Де ти знайшов цю зброю?

– Я Белуморф – душа, вмістилищем якого є цей клинок. Колись давно я був поплічником Чистилища, але моя господиня, Тена, врятувала мене від загибелі в людському світі і заточила в цей меч, – пояснила сіра маса.

– Тена? Донька Мундоса? – здивувався сіроокий.

– Саме так. Довгий час усі, у тому числі її брати, думали, що вона померла, але це не так. Спадкоємиця мудреця мала особливу магію і з необережності застрягла на довгий час у царстві втрачених душ. Донедавна вона продовжувала перебувати там, але...

– Твоя історія зрозуміла. Краще хай він щось про себе розповість, – перебив його Люмійський, вказуючи пальцем на супутника Герца.

Створіння здивувалося нахабству людини.

– Яке неосвічене людське поріддя. Я тобі нічим не зобов’язаний, щоб розповідати щось про себе.

– Кажи, або проведеш кілька діб на дні озера, – пригрозив мечник.

– Ти ж знаєш, що я ненавиджу порожні погрози.

– Думаєш? Коли це я кидався словами на вітер?

Чорна маса затріщала від злості, вивільняючи маленькі блискавки.

– Я родом не з вашого світу і прибув сюди не з власної волі. Коли це сталося, то я швидко став в’язнем цього півтораручного меча. Тут я живу вже п’ять століть, але там, звідки я родом... Мені понад сотню тисяч років. Я заперечую будь-яку магію, вона для мене ніщо. Можу розсікти полум’я, пробити будь-який захист і прийняти удар стихії. Я безсмертна матерія, що впала на цю грішну землю і харчуюсь людською кров’ю. А коли мені її не вистачає, то висмоктую її зі свого раба, що користується моєю безмежною силою. Я – Ліч, душа з космосу. Але в людських колах мене нарікають Кровопивцею.

– Душа з космосу? – неабияк здивувався Люмійський.

– Колись я був зіркою і яскраво сяяв у просторах нескінченності, але рано чи пізно всі ми гаснемо і перетворюємося на шматок каменю, подальша доля якого – або канути в небуття, або кудись звалитися. Як я зрозумів, люди досить тупі і сують свій ніс куди не треба, називаючи це «цікавістю». З кожної зірки, що впала на цей континент, ви, жалюгідні створіння, намагаєтеся вилити для себе зброю та обладунки, щоб надалі воювати один проти одного.

– У чомусь ти маєш рацію, – погодилася сіра маса.

– Коли мене заточили у цей меч, перший десяток рабів я виснажив повністю, не замислюючись. Аж надто слабкими вони виявилися. Де моя фізична оболонка тільки не лежала – у королівських сховищах, наповнених золотом та коштовностями, у коморах та на болоті, у печерах крижаних гір та серед вулканічних пустель. Аж потім я потрапив до рук Рінберта із Ланслайта...

– Стривай-но, мій далекий родич? – здивувався Герц. – Ти не розповідав мені про це.

– Ми з тобою рідко спілкуємось, бовдуре. Звичайно, не розповідав, – насміхаючись, мовив Ліч. – Кров цього чоловіка була настільки смачною, що я не зміг її поглинути ні з першого, ні з другого, ні навіть з третього разу. Коли він зрозумів, як задовольняти мою потребу в їжі, почав постійно битися. Дістаючи з піхов меча, він не міг засунути його назад, поки лезо не спробує тепленької крові. А якщо давав слабину, то я пив її у нього.

– І що ж сталося далі? – поцікавився Міроен.

– А далі я познайомився з Теною і цим підбитим янголятком. Хоч би як ти мені не подобався, мені довелося допомогти своєму господареві.

– Багато проблем тоді через тебе було, – невдоволено пробурчала сіра маса. – Так… Пам’ятаю… До того, як мене заточили у цей меч, я був охоронцем дочки Мундоса. Так склалося, що на неї напав Рінберт. Сутичка виявилася неминучою. Тена покликала мене, але я виявився слабшим за Кровопивцю. Вістря меча, в якому таїлася його душа, пронизало моє серце. І лише завдяки магії господині я продовжую існувати.