Розділ 38. Чарівна та жахлива магія

Незважаючи на те, що битва з кровною закінчилася на користь Авеньйо, загальна ситуація у місті не змінилася. Калідум практично спорожнів: більшості людей вдалося врятуватися за допомогою евакуаційних порталів, точкою прибуття яких були бібліотеки, розкидані по всьому континенту: Аквус, Терра, Ігні, Ейр. Інші люди залишилися у тимчасових укриттях або вже загинули.

Морок Глибин був прудким і розумним, ніколи не траплявся двічі на той самий прийом. Вся справа у водному середовищі, холодні хвилі якого йшли за ним подібно до захисного бар’єру. Якби не це, все могло закінчитись в рази швидше.

– А ти дуже слизький тип, – стомлено помітив Хридриф.

– Ви лише жалюгідні краби, до яких мені немає справи, – погрозливо відповів людиноподібний вугор. – А знаєте, що роблять з вами такі хижаки, як я?

Кровний підкорив хвилю і наринув на супротивників. Його рухи були настільки швидкими і непередбачуваними, що Антія не встигла вчасно закрити себе стіною із дерев. Морок націлився масивним кулаком їй у голову. Чарівниця скрикнула, але хтось відштовхнув її убік. Під удар потрапив Хридриф: всі його м’язи схопилися судомами, а нутрощі пронизував дивний біль. Істота атакувала знову. У величезній долоні з’явився енергетичний снаряд.

Спочатку хижак пильно спостерігав за мечником, а потім перевів погляд на іншу людину. Боєць зрозумів, що його ціллю був не він. Будь-яка спроба піднятися завершувалася невдачею, а голосові зв’язки ніби затиснулися, не даючи змогу щось сказати. Перелякані дівочі очі могли тільки спостерігати за тим, як їй назустріч мчить смерть.

Земля здригнулася і затріщала, дозволивши пробитися рослинам назовні. Стіна зі щільних і товстих дерев’яних стовбурів, яка відокремила Антію від Морока, виросла буквально за мить. Сфера з води та блискавки врізалась в огорожу і зробила у ній пролом, проте повністю зруйнувати її не вдалося.

– Повір, на такого як ти у цьому світі ще знайдеться більш лютіший хижак.

Дівчина полегшено видихнула, почувши голос Лілії. Вона, як і минулого разу, врятувала її в останній момент. Глянувши на жінку, Антія здивувалася – гарна сукня, яку Вищий Майстер зазвичай одягала на важливі події, була забруднена кров’ю та порвана, а руде волосся – скуйовджене. Схоже, їй теж від когось добряче дісталося.

– Ти диви… – дався диву Морок. – Невже моїм опонентом стане сама Матір Лісів, родом із забутого всіма регіону Ірріда?

– Не нахвалюй себе, витрішкуватий. Наша битва триватиме не більше кількох хвилин.

На жіночому обличчі проступила виразна усмішка. Очевидно, вона знала, як перемогти одного з «Елементалей».

– Антія, Хридрифе, не втручайтесь.

– Що-о-о? – раптом заволав брюнет. – Жіночко, якщо ви думаєте, що самі впораєтеся з цією ходячою вечерею, то глибоко помиляєтеся!

Вуста чаклунки розтягнулися ще ширше, показуючи білі зуби.

– Хлопче, раджу тобі не відволікати мене і просто мовчки спостерігати. Я, може, й не Магістр, але найсильніша з Вищих Майстрів.

Лілія змахнула руками і сфокусувала всю увагу на створінні. Місце, де воно стояло, обросло щільними звивистими деревами. Розпущені на всі боки гострі гілки спробували проткнути Морока, проте йому вдалося вислизнути з пастки.

Тільки зараз Антія зрозуміла, чому у кровного таке прізвисько. За швидкістю хвилі, яку він осідлав, неможливо було встигнути навіть найдосвідченішому бійцю чи магу. Він без зусиль обходив шипи і лози, що зростали на кожному кроці і які намагалися вхопитися за його м’язисті кінцівки.

Жінка ні на мить не зводила очей з гуманоїда. Вона продовжувала витрачати духовну енергію на безперервне чаклунство, вирощуючи на пустельних вулицях нові рослини. Околиці міста поросли пишними деревами, перетворивши усе навкруги на невеличкий ліс. До ловлі опонента підключилися і товсті ліани, але прудкий Морок все одно вислизав. Антія була вражена здібностями Лілії. Вона не знала нікого, хто міг би чаклувати у таких масштабах.

«Елементаль» зауважив, що натиск жінки знизився, а значить, її запас сил наближався до кінця. Збільшивши об’єм води, він кинувся на неї, пробиваючи лускатим тілом зарості та гущавину. За його рухами міг встежити і встигнути лише той, хто рухався так само швидко. Лілія не стала захищатися і натомість усміхнулася. Морок занепокоївся – і не безпідставно.

Вугор, який мчав на Вищого Майстра, відчув, як його довгу шию проткнули чимось гострим. Поруч не було нікого, хто міг би це зробити.

– Молодець, хлопче! Тепер справа за мною! – вигукнула Вищий Майстер, з’єднуючи руки в замок.

Збитий з пантелику вбивця повністю втратив контроль і впав на землю. Він відчував, як по тілу проходить розряд блискавки більшої потужності, ніж тієї, до якої він звик. Схоплені судомами м’язи не дозволили йому ворухнути й пальцем. Єдине, що зараз його рятувало, – купол із помутнілої води.

Кровний витягнув із шиї меча і викинув за межі бар’єру. Рана почала затягуватись, а контроль над кінцівками поступово повертався. Однак Лілії вистачило цього часу для особливого заклинання.

З землі почали з’являтися чорні стеблі. Вони тяглися вгору і оточували істоту з усіх боків; росли щільно один до одного, формуючи певну подобу величезного куба. З цієї пастки важко було вирватися.