Розділ 32. Цінність життя

Поки помічники організаторів приводили місце битви до ладу, закриваючи розломи та прибираючи залишки твердої породи, глашатай оголосив перерву. Ці півгодини можна було назвати золотим часом для торговців, які чекали на наплив покупців останні кілька годин.

Принц продовжував сидіти на самоті, спостерігаючи за тим, як глядачі, що залишилися на своїх місцях, бурхливо обговорюють минулі дуелі. До нього вже дійшли чутки, що у поєдинку з Антією оголосили нічию. Насправді Міроен був радий, що його подруги залишилися живими та що для них участь у фестивалі закінчено. Так, він визнав їхню силу, проте цього було недостатньо, щоб змагатися з більш небезпечними бійцями – такими, як Темний Вершник.

Люмійський помітив, як перед ним пробігли дві дитини: дівчинка років семи у гарному вбранні, з браслетом з мініатюрних мушель, а за нею навздогін – хлопчик, менший на зріст, але явно старший на кілька років. І бачив би хто здивовану фізіономію Міроена, коли той помітив у руках хлопця два дерев'яні мечі, які були точною копією Гемінорумів. Торгаші, які захотіли отримати найбільшу вигоду, вдалися навіть до такого виду сувенірів.

– Я водна чарівниця! Я змию тебе стрімким потоком води! Від тебе й мокрого місця не залишиться! – злегка шепеляво прокричала вона.

– А я, коли виросту, стану великим воїном, який колекціонуватиме найцінніші види зброї на континенті! Я здолаю тебе одним лише помахом цих мечів! – прокричав у відповідь він.

Недбало розмахуючи бутафорією, хлопець ненароком ударив дівчинку по пальцях. Те, наскільки швидко вона скривила обличчя від болю і розплакалася, можна було порівняти лише зі швидкістю звивистих фламбергів.

– Я все мамі розповім! – надувши вологі від сліз щоки, дівчинка втекла і сховалась серед людей, які поверталися на місця.

– Ні! П-почекай… – невпевнено мовив кривдник і опустив голову.

Ситуація здалася принцу до горя життєвою та комічною, але хлопець явно переживав. Йому було соромно, одначе він боявся визнати свою провину і вибачитися.

– Агов, юначе, – звернувся до нього хлопець. Поглянувши на героя, він висловив здивування, яке миттю переросло в захват і щастя.

– Ви ж той... Той самий! – він не повірив очам і ретельно їх потер.

– Так, той самий. І показався не в найкращому вигляді перед своїм шанувальником, – пошепки зізнався Міроен, поправляючи бинти на лівій частині обличчя.

– Та ні, що ви! Батько мені завжди казав, що шрами прикрашають чоловіка! І чим більше їх, тим більше разів він виявив свою безстрашність, відвагу та мужність!

Брови хлопця підвелися. Він був не згоден з доводами батька юнака, бо вважав, що з такою кількістю поранень варто було б краще обмірковувати свої дії і не лізти стрімголов. Але вголос він про це не сказав, щоб не розчаровувати хлопчака.

– Де ти взяв ці дерев'яні мечі? – поцікавився він, сподіваючись підтвердити припущення.

– Мама купила! А сестрі – браслет з мушель, бо та, бачте, божеволіє від Мірани! Добряче їй дісталося... – з гіркотою відзначив хлопець.

– Хочеш, розповім тобі, як ці мечі з'явилися на світ?

У крихітних сірих очах спалахнула іскра радості. Він кивнув головою і приготувався слухати кожну деталь, кожне слово кумира.

– Історія створення цих клинків така ж незвичайна, як і вони самі. Двоє братів, Гемін і Мінорум, рано втратили батьків і їх прихистили блукаючі між регіонами кочівники. Серед цих пустельників знайшлися й ті, хто зумів розкрити потенціал близнюків у ковальській справі та магії. Щоб захистити себе та близьких, вони викували та зачарували два меча. Їхні леза, від рікассо і до вістря, звивалися, неначе змія; у круглих гардах сяяли перлини, рукоять покривала груба шкіра, а золоті навершя набули форми крил.

Міроен зробив невелику паузу. Юнак хвилююче затамував подих.

– Нарізно вони завжди були слабші від багатьох чаклунів і майстрів зброї. Але борючись пліч-о-пліч, цей дует не мав рівних собі. Близнюки залишили слід в історії не лише як учасники великих битв, а й як приборкувачі повітряної стихії. Геміноруми довгий час вважалися загубленими. Але те, як їх знайшов видатний Колекціонер – зовсім інша історія...

Озирнувшись на всі боки, принц побачив великий наплив людей, серед яких показався і Герц. Він був не один.

– А тепер іди, поки остаточно не загубився. І попроси вибачення перед сестрою. Ти ж не навмисне вдарив її?

Темноволосий хлопчик ствердно кивнув, востаннє глянув на Міроена і з широкою усмішкою на обличчі втік. Люмійському стало якось ніяково від того, що вперше за довгі роки його не вважали монстром, а ставилися до нього як до предмета обожнювання. Від цього на душі стало тепліше та легше. Рівно до того моменту, поки не підійшов приятель.

– Я ледве впізнав тебе, братику! З тобою все гаразд? – заговорив з ним Герц.

Перш ніж відповісти, він оглянув дівчину, яка ховалася під чорним вбранням. Згадуючи розповідь Авеньйо про поєдинок з нею, принц зіщулився. Від Морти справді віяло недружніми намірами. Залишалося загадкою те, як доля звела її з Герцом.

– Це все моя необережність. Дрібниці, за кілька днів загоїться.

– Чув, що Мірана добряче тут відірвалася на своєму опоненту.