Розділ 31. Вода, що б'ється об скелі

Простора зала з високими стелями та міцними колонами, завішеними невідомими знаменами. Столи, вдосталь заставлені їжею: смаженою фореллю, свинячими реберцями, кашами в горщиках та соліннями. Кам’яна підлога, вистелена витоптаними та заляпаними солодким пійлом килимами. Купка п’яних людей, які вже годину шумно святкують якусь подію. Між довгими, місцями поламаними лавками ходили дівчата в чорно-білих вбраннях і розносили людям добавку. Був тут і величезний камін із білого граніту, поблизу якого тулилися важливі особи.

Міроен стояв у самісінькому центрі цієї метушні і не міг зрозуміти – він бачить це все насправді, або йому мариться. Карі очі виразно бачили все – крім обличь. Вони були розмитими. Люди здавалися герою до болі знайомими, але постійно відверталися від нього, ніби не помічали. Хлопець ходив навколо, і лише коли його погляд був звернений до барної стійки, що розташувалася далеко від усіх, він декого впізнав. Це був...

– Агов, ти чуєш мене? – звернувся до нього жіночий голос. Озираючись на всі боки, Міроен не розумів, хто і чого від нього хоче.

Втомлено протерши очі, принц повернувся в реальність. Перед його носом стояла дівчина з наполовину фіолетовим волоссям і двокінцевою глефою за спиною. Саме ці дві речі він запам’ятав після її вчорашньої битви.

– Бель, так? – невпевнено спитав Люмійський. – Чого тобі?

– Ну, взагалі-то ти зайняв моє місце. А ось це, – вона вказала на вільну лавку, – місце моєї подруги. Але, якщо вона ще не прийшла, то можеш не вставати.

Герой не до кінця оговтався після міражу, а тому просто промовчав. Дівчина, яка присіла поряд, акуратно поправила неслухняний чубок, закинула ногу на ногу і пригубила кухоль з якимось напоєм. Декілька ковтків було достатньо для підбадьорення.

– Що ти п’єш? – спитав Міроен.

– Настоянку на ромі та… м’яті, здається, – зробивши ще ковток, відповіла та.

– І яка вона за ліком?

– Третя чи п’ята, вже й забула…

– Хм, когось ти мені нагадуєш… – іронічно промовив співрозмовник.

Трибуни глядачів знову загомоніли, вітаючи чергових дуелянтів. Міроена осяяло: він тільки зараз зрозумів, що настала черга Мірани боротися за проходження до чвертьфіналу фестивалю.

У світло-русявих локонах дівчини красувалася шпилька у вигляді черепашки, а на шиї виблискував кулон з дорогоцінним топазом. Пишна яскраво-синя сукня без бретельок розкривала повноту її форм, а блакитні туфлі на високих підборах компенсували нестачу зросту.

Люмійський усією душею вболівав за подругу, і водночас щиро не хотів зіткнутися з нею на шляху до фіналу.

Її опонент – кремезний і міцний чоловік з лисим черепом, на маківці якого красувалося татуювання у вигляді голови буйвола. Учасник був настільки широкоплечим, що водна чарівниця в порівнянні з ним здавалася мініатюрною фігуркою з глини. Чого гріха таїти – його одяг із ведмежої шкіри був настільки малий, що міг ось-ось порватися від найменшого різкого руху.

– Хм, він мені когось нагадує. Дуже схожий на мого вчорашнього супротивника, – згадувала Бель. – Вона що, битиметься з ним голіруч? Це ж самогубство!

– Зброя Міри – інтелект. Саме те, чого не вистачає цій тварині... – заступився Міроен.

Глашатай арени виявився небагатослівним. Початок бою було покладено відразу після дзвону металу.

– Крег, значить… – нервово проковтнувши слину, пробурмотіла дівчина.

– Я не мій дурний братик і не панькатимуся з тобою, – став погрожувати чоловік. – Дитинство закінчилося, маля. Я поламаю кожну твою кісточку, а потім візьмусь за ту сучку, яка упокоїла Баррета в киплячій магмі!

У величезних кулаках зібралася непорушна сила, яку він спрямував у землю. Амфітеатр здригнувся, а поле битви деформувалося, надаючи Крегу перевагу. Зі встеленого піском ґрунту назовні висунулися десятки гострих скель. Арена перетворилася на зневоднене морське дно.

– Нічого собі… – здивувалася Мірана.

Боєць з самого початку був сповнений злості та гніву. Міцно вхопившись за одну зі скель, він з коренем вирвав її і жбурнув у чарівницю. Враховуючи розміри та швидкість польоту снаряда, дівчина встигла відскочити. Але Крег на цьому не зупинився. Тепер учасницю накрило градом дрібного і великого каміння, від якого не завжди виходило врятуватися. Зробивши агресивний ривок уперед, чарівниця швидко вималювала якісь руни. З-під землі забив щільний струмінь води, який відкинув чоловіка до протилежного краю арени.

– Тьху... Тьху... – закашлявся Крег, намагаючись виплюнути воду, що потрапила до рота. – Кляте дівчисько... Подивимося, чи вистоїш ти перед цим…

Напружившись, він ударив по скелях, які знаходилися поруч. Шматки, що відлетіли від них, вишикувалися в один ряд, формуючи тіло звивистого хижака. Пронизливе шипіння, яке він видавав, вселяло небезпеку. Стривожена Мірана не знайшла іншого виходу, окрім як сховатися за грядою скель.

Щільно притиснувшись до грубої породи, дівчина затихла. Вона виразно чула своє нерівне дихання; відчувала, як сильно б’ється серце і те, як щось важке волочиться біля неї. Налякані зелені очі подивилися вгору і помітили застиглу в повітрі зміїну морду. Бездонний погляд істоти вганяв жертву в ілюзію, а голова хижака підбиралася до неї дедалі ближче. Різко пірнувши до землі, істота схопила здобич, підкинула вгору і розчавила її своїми кам’яними щелепами. Багряні бризки заплямували все навкруги.