Розділ 29. Місце, яке кожен вважав би своїм домом

До кінця битви залишалося не більше трьох хвилин. Бійці були виснажені, обидва стояли за крок від перемоги. Треба було завдати вирішального удару; дочекатися, поки один припуститься грубої помилки і, скориставшись моментом, закінчити все це.

  – Стоятимеш і дивитимешся? Чи все ж таки почнеш ворушитися?.. – квапив опонента Герц, протираючи рукою спітніле обличчя.

Бріон Семи Кольорів, чий захист учора не зміг пробити найвправніший чаклун із тих, що коли-небудь траплялися латнику, задихався від нестачі повітря. Герой вимотав його, зробив з десяток проломів у зачарованому обладунку і навіть пробив величезний круглий щит, вкритий чимось, що нагадувало луску дракона. До цього ще нікому це не вдавалося. Часу на роздуми залишалося дедалі менше. Тремтяча рука опустила забрало, витягла з піску меч. Він був готовий до вирішального удару.

Помітивши це, Герц прийняв коронну стійку, підігнув ноги і за один ривок наздогнав Бріона. Лезо Кровопивці проїхало щитом і схрестилося з клинком опонента. Пісок окропився бризками теплої крові. Поєдинок завершився під гучний дзвін та оплески.

***

– Ой-йо, боляче! – заволав Міроен. Погляд карих очей був прикутий до дівочої руки, яка вправно працювала з голкою і зашивала рану на його лівому плечі. Незважаючи на те, що це було дуже неприємно, хлопець витерпів. Останній штрих – і все готово.

– Як так? На арені навіть виду не подав, а тут йому, бачте, боляче! Раджу відпочити якийсь час. Перенапружуватимешся – шви розійдуться і твоя рука відпаде, – сестра милосердя засміялася, після чого сунула руки в кишені білого халата і покинула приміщення.

Жалібно глянувши на плече, Міроен торкнувся перебинтованої частини обличчя. Ліве око все ще боліло, але він не міг подивитися на нього через шар тканини. Принц не розумів, як у такому стані битися далі – адже все це за день, а то й два не заживе. Наразі він не відмовився б від допомоги того лікаря, який підлатав його після першого етапу турніру.

У спробі відволіктися від поганих і похмурих думок Люмійський озирнувся. Палата, в яку він потрапив, була широкою, з високими стелями, могла вмістити понад півсотні постраждалих. Ліжка тут зроблені з білого дерева, кожне з них застелене чистою, свіжою постіллю і розділено ширмами. Підвівшись, хлопець помітив, що вікна лазарету виходять саме на порожню перехресну алею.

– Усіляко краще тієї помийної ями, в яку я потрапив пару днів тому…

Після запеклої битви Міроен вирішив дозволити собі трохи розслабитися. Він подумки уявив, що на нього чекає далі. Кожна нова дуель коштувала величезних зусиль; герой не очікував, що все буде так складно. Він перерахував усіх, хто залишився на турнірі, і тих, хто теоретично зможе пройти далі. Але ні його друзі, ні Морта чи Бель не викликали такої тривоги, як Темний Вершник. Слова Седрика про те, що цей похмурий воїн може виявитися сильнішим, ніж хтось із Вищих Майстрів, були небезпідставними. Якщо могутній чарівник континенту бачить у ньому загрозу, то так і є. До того ж, коли розмова заходила про Вершника, згадувалося і прохання Фелікса Файєра. Його слова ніяк не виходили з голови Міроена.

Хід думок перервав раптовий кашель. Перелякавшись, принц схопився і акуратно відсунув ширму, яка розділяла його ліжко із сусіднім.

– Дежавю! Не думав, що ми знову зустрінемось при таких обставинах, – Люмійський приємно здивувався.

– Так, я теж цього не очікував, – насупивши брови, прохрипів Авеньйо.

Стан знайомого насторожив героя. Блакитні й яскраві, як небосхил, очі похмуріли, здавалися бляклими й сповненими прикрості. Кинджальний майстер спорожнілим поглядом дивився на стелю і поринув у транс, з якого не виходив ще хвилину-дві. Міроен не хотів його турбувати, але все ж наважився спитати очевидне.

– Ти програв?

– Ні, твою матір, виграв. А зараз сиджу тут і відпочиваю, насолоджуючись власною перемогою, – розлючено відреагував він. – Справа навіть не в моїй поразці… Просто…

– Просто що?

– Ця дівчина ... – видавив з себе хлопець, починаючи розповідь.

***

Майстер кинджалів протер очі і збентежено подивився на дуелянта. Зовнішній вигляд Морти залишився незмінним – той самий холодний погляд і байдужий вираз обличчя. На цей раз вона вийшла, не ховаючись за довгим каптуром.

– Ти дуже дивна, – стурбовано промовив він.

– Яка вже є. Нападатимеш? Чи це все, на що ти здатен?

Хлопець дістав з-під накидки кілька кинджалів та по черзі кинув їх у дівчину. Та, махнувши косою, легко відбила їх.

– На що ти розраховував, коли взяв участь у фестивалі? Мабуть, той, хто тобі попався в попередньому поєдинку, ще більше нездара, ніж ти сам, – відкрито заявила Морта.

– Якщо гадаєш, що дівчину я бити не стану – то це помилкове судження.

– От тільки тріпатися не треба, гаразд? Нападай, я чекаю, – провокуюче мовила вісниця смерті.

Попередньо оглянувши місцевість, Авеньйо приступив до активніших дій. Оголивши ніж з довгим лезом, який нагадував мачете, хлопець накинувся на ворога. Холодна зброя миттєво була заблокована тупою частиною коси. Ковзнувши лезом правіше, кинджальний майстер спробував атакувати збоку, але й тут зазнав невдачі.