Розділ 23. Поплічниця диявола

Міроен півгодини задумливо ходив по кімнаті, щось обмірковував і нервово перебирав пальцями. В голові спливало безліч дурних думок, і зникли вони лише тоді, коли у дверному проході з’явився Герц.

– Може, досить вже метушитися? – звернувся він до товариша. – Нам час висуватися.

– Та от думаю, чи нічого не забув і чи все врахував... – тяжко зітхаючи, зізнався Міроен.

– Такий смішний, Деус борони... Був у мене один сусід, ти його не знаєш. Той ще «мислитель». Знаєш, до чого це його привело?

Люмійський відчував якусь каверзу.

– Ну?..

– Полюбляв він, значить, вирощувати овочі на своєму городі. Завжди ставився до цієї справи трепетно, з душею; намагався все спланувати, дотримуватись певних правил; старався передбачити, що робити у разі посухи чи псування врожаю жуками. Адже від цього залежав його заробіток і, власне, те, чи не помре він з голоду. Тож чоловік досяг такого прогресу, що всі купували їжу виключно у нього.

Спочатку було незрозуміло, до чого хилить волоцюга і яку думку намагається донести до друга.

– І що з ним сталося? – поцікавився принц.

– Він мертвий. Ти ж пам’ятаєш, що Ланслайт – васал Калінгемів? А сусід або забув про це, або гадав, що вони його не стануть чіпати... Коли місцеві торгаші, що служать цим мерзотникам, нагрянули до нього разом із особистим почетом глави сім’ї, то забрали абсолютно все: і виручку, і товар. Він чинив опір і його побили до напівсмерті. Через кілька днів тіло бідолахи плавало в Літнайфі. Навряд чи покидьки Калінгемів прийшли закінчити справу – швидше за все, мужик наклав на себе руки через несправедливість цього світу.

Люмійського пробрав легкий холод.

– І до чого ти хилиш?

– А до того, друже мій, що неможливо бути готовим до всього. Тому навіть не треба заморочуватись. Як Фортуна крутне, так життя й складеться. Якщо судилося загинути на арені – бийся так, як востаннє. Але...

Герц зробив невеличку паузу і зустрівся з очима приятеля. Міроен побачив, як волоцюга сповнився потягом до авантюр.

– Братику... Я планую дійти до кінця і хочу поборотися з тобою у фіналі. Адже ти не збираєшся програвати якимсь дрібним воякам, Колекціонере?

Округле обличчя осяяла усмішка, а рука мечника потяглася вперед, випрошуючи обіцянку. Він уперше назвав Міроена так, як звикли його називати в колах вельмож і знаті. І, мабуть, недарма – цей псевдонім завжди вселяв у них побоювання. Принц зрозумів це і потиснув товаришеві руку.

– Нізащо. Зустрінемось у фіналі, танцюючий лисе.

***

Арена безперестанку тріумфувала, вигукуючи ім’я переможця. Обличчя Ротенгема ще ніколи не виражало такого самолюбства, як зараз. Його погляд судомно бігав трибунами. Він підходив до глядачів і, смакуючи славу, кланявся. Боєць був готовий з розпростертими обіймами приймати квіти та оплески. Але солодкий сон обірвався. Суддя здивовано звернувся до народу.

– Стривайте… Схоже, це ще не кінець! Так, битва триває!

Величезна крижана брила, де був намертво заточений його супротивник, покрилася тріщинами, які, подібно до коріння дерева, розповзлися по замерзлій поверхні. Приголомшений Айсбек поквапився зміцнювати холодну пастку, але було вже пізно. Лід тріснув і розлетівся на тисячі уламків.

Міроен прийшов до тями і підвівся з колін. Він був налаштований на двобій вже не так, як раніше.

– Горіти мені в Пеклі, якщо я помру від рук такого жалюгідного мага... – злісно промовив принц.

– Гроза пустель, Фраксінус… Ось як ти вибрався звідти… – пробурмотів собі під ніс чоловік, оглядаючи палке лезо полум’яної коси.

Над ареною раптово з’явилося зачароване число – три дев’ятки розпочали свій зворотний відлік. Це ознаменувало, що до кінця поєдинку залишилося трохи більше ніж п’ятнадцять хвилин.

– Мені достатньо і половини цього часу... – мовив принц, навмисне зачіпаючи своїми висловлюваннями ворога.

– Твоя самовпевненість не надає тобі крутості, Грішний! До того ж, вона мене дратує!

– Вважай, що ти вже жменька попелу, жалюгідний рунний маг.

Після цих слів тіло Міроена ніби вкрилося тонким шаром червоного полум’я. Взявшись за держак коси обома руками, герой направив її вперед і одним ривком майже дістав супротивника. Емоції Айсбека били через край. Він різко нахилився, провів руками по землі та створив рунне заклинання. Перед бійцем виросла висока крижана стіна, яка від полум’яного дотику розбилася на дрібні уламки, наче була зроблена з тонкого скла. Лише пильне око могло вловити переляк учасника, який відступив назад після невдалої спроби захиститися.

Заклинач зброї продовжував натиск. Хрестоподібно змахнувши перед собою Фраксінусом, він запустив у ворога низку плоских язиків полум’я. Айсбек, швидко прийшовши до тями, відскочив ще далі і за допомогою магії наслав дещо схоже у відповідь. Але замість того, щоб ухилитися, Міроен одним махом розсік крижані леза.

– Так може продовжуватися цілу вічність, – стомлено мовив Ротенгем.

– Згоден. Час з цим покінчити, – злісно пробурмотів опонент.

Вперше, перебуваючи в найспекотнішому місці на континенті, маг спітнів. Холодна натура, яка добре почувала себе в будь-яких умовах, почала потихеньку танути. До того ж, безтурботний погляд Люмійського його неабияк напружував.