Розділ 21. Бал П'яної вишні

Вони всю дорогу говорили без угаву, ділячись враженнями про перший етап фестивалю. Раніше це було своєрідною традицією – обговорювати свої поєдинки і вихвалятися результатом один перед одним. Коли Герц дізнався про сутичку Міроена з лавовим големом, то трохи засмутився. Його сповнювала біла заздрість: саме він хотів битися з якоюсь важливою, сильною істотою. Втім, подивившись ще раз на пошарпаний вигляд приятеля, мечник передумав.

Розмова припинилася у той момент, коли вони підійшли до готелю. Поцікавившись у керуючого, де зупинилися їхні супутниці, хлопці попрямували до кімнати. Дверцята відчинилися, приковуючи до себе увагу трьох дівчат, які мирно пили чай. Увійшовши всередину, Герц акуратно поклав друга на ліжко і сів поруч.

– Що сталося? Де ти його знайшов? – схвильована Люмія підійшла до Міроена і оглянула його. Крім зношеної, забрудненої в крові сорочки та втоми в карих очах, вона нічого підозрілого не помітила.

– Ой, це довга історія. Він говорив монотонно, половину слів пробубонів. Зовсім поплив, бідолаха, – відповів Герц, вдивляючись у порцелянові посудини. – О, а що ви таке п’єте? Я б теж не відмовився.

  Хватькома діставши дві чашки з шафи, Антія нашвидкуруч приготувала ароматне питво. Неохоче підвівшись, Міроен взяв посудину до рук і зробив кілька повільних ковтків. Напій помалу повертав втрачені сили.

– Сьогодні був досить дивний день, – скрививши обличчя, промовив хлопець.

– Так що сталося? – повторилася Люмія.

– Після поєдинку з монстром я прийшов до тями в місцевому лазареті з важкими ранами. Ніхто з лікарів не став мене оглядати – мабуть, пов’язки наклали сестри милосердя. Пробув я там недовго – убогість і розбитість цього місця змусили мене втекти. Блукаючи міськими вуличками, я ностальгував доти, доки біль остаточно не добив мене. Впав, знепритомнів. Коли прийшов до тями – ні подряпини, все загоїлося. Ну а поруч сидів Герц і вичитував мене, як шкідливого пса.

– Ти заслужив, – суворо мовив волоцюга, киваючи головою. – Але у нас є інша версія щодо цього.

Принц злегка відволікся, оглядаючи загоєну рану на передпліччі.

– Як це?

– У «Жалі Скорпіона» ми з Люмією зустріли одну людину. Вона розповіла дуже цікаві деталі, яких ти не пам’ятаєш. На фестивалі з’явилася особа, яка явно не приховує намірів тебе вбити. Лише диво врятувало твою дупу.

– Точніше, це був Седрик Рафл, – схвильовано сказав Міроен.

– Та хоч сам Деус і всі йому подібні божества. Цей хлопець дуже лихий і незрозуміло, чому... Стривай, що ти сказав? Сам Седрик Рафл? Ти його бачив? Він змінився? Як сильно постарів?

Захоплена реакція Герца на слова Люмійського налякала дівчат.

– Ні, про це мені сказав Есмонд Праєр, один з Вищих Майстрів, – спокійно відповів приятель.

– Це ще хто?

– Дуже бридка людина, як на мене. Згодом дізнаєшся.

– Ткнеш на нього пальцем, добре? Щоб я точно його запам’ятав, – посміхнувшись, пожартував Герц.

Антія, Люмія та Мірана продовжували мовчати і відчували себе зайвими – навіть незважаючи на те, що це була їхня кімната. Хоч Люмія і встигла прочитати біографію цих персон з бібліотечних книг, вона все ще не могла зрозуміти, чому один з них є улюбленцем, а іншого вони просто ненавидять.

– Що ще ти знаєш про цього вбивцю? – поцікавився Міроен.

– Більше нічого. Але скажу ось що: виходячи з того, як його описали, тобі варто бути більш пильним. Зокрема – поза ареною.

– Прийму до уваги, – Міроен ствердно кивнув.

Першою не витримала Мірана.

– Якщо ви вважаєте за краще спілкуватися вдвох, то провалюйте. Це наша кімната, якщо що!

Друзі скосили очі один на одного, ледве стримуючи сміх. Загрози з вуст низенької і вельми доброї чарівниці швидше, здавалися кумедними, аніж вселяли страх і побоювання.

– Добре! Добре! Ідемо, нам тут не раді.

Як тільки вони зібралися йти, пролунав глухий стукіт і стрімке кувікання. Очі мандрівників здивовано забігали на всі боки, намагаючись знайти джерело звуку.

– Там! – Антія вказала на вікно, за яким у гущавині тіней причаїлося щось зловісне. Місячне сяйво, що пробралося крізь крони дерев, освітило дві величезні яскраво-золоті намистини. Посланець забив дзьобом по склу ще впертіше. Всі завмерли в очікуванні, думаючи про те, хто перший наважиться впустити нічного гостя.

– Нікого немає вдома! Йди звідси! – заволав Герц, намагаючись знайти щось, що злякає посланця.

Перната істота постукала востаннє і усвідомивши, що перелякані люди їй не відкриють, залишила скручений у трубочку пергамент, гордо змахнула густо-сірими крилами і полетіла геть.

– Ти що, злякався звичайної сови? – хихикаючи, спитала у мечника Люмія.

– Ой, а сама! Прямо-таки у пащу леву не боїшся заглянути! – пробурмотів той.

Антія забрала пакунок і, зламавши печатку, прочитала повідомлення, яке в ньому містилося. Вуста розпливлись у нестримній усмішці.

– Досить тягнути інтригу, подруго! – попросила її Мірана.