Розділ 20. Седрик Рафл

Останнє, що їм запам’яталося, – як швидко згасає червоне сонце, а на зміну засніженим пейзажам приходять спека, затхлість і містяни, які тісняться в вуличках. Переміщення видалося швидким та успішним.

– Чому мене кидають з одного місця в інше? Набридло! Де ми тепер? – не приховував свого обурення Герц.

– Ми в Калідумі, – поблажливо відповіла Мірана.

– І чому ти вирішила, що це не чергове поле битви?

– Оглянься – і все зрозумієш, – сказала Антія.

За високими залізними ґратами, біля яких стояли учасники фестивалю, з’явився величний палац Тай-Лум. Багато хто описував цю споруду в історичній літературі, але ще нікому не вдавалося зробити це так, щоб сповна передати всю повноту його масштабів.

Обитель короля Рахаса з усіх боків оточували сади. Штучно відтворені зони відпочинку довгі роки обростали флорою, яка давала їстівні плоди. З рота кам’яного лева, що застиг посеред фонтану, струменіла чорна вода. Подейкують, що в давнину її могли пити лише дракони – тому їх полум’я ставало сильнішим. Через високі пальми та чагарники проглядалися верхівки дерев’яних альтанок, де володар любив снідати, проводити прийоми або просто відпочивати.

Тай-Лум складався з кількох будівель, з’єднаних між собою довгими скляними коридорами. Скарбниця, покої короля та прислуги, стайня, тренувальні зали, бібліотеки, зброярня та навіть теплиця, в якій вирощували особливі сорти чаю. Проте, головним надбанням палацу вважався величезний купольний дах, відлитий з чистого золота. У ті часи, коли на континенті ще жили міфічні істоти, він оцінювався в одне яйце дракона.

– Ха, попались! – привітно вигукнув жіночий голос. Люмія швидко наздогнала трійцю і важко зітхнула.

– Що за поспіх? – запитала Антія.

– Обшукалася вас! Таке величезне місто! – з захопленням промовила дівчина, проте обличчя різко змінилося, коли вона декого не дорахувалася: – А де Міроен?

– Його з нами і не було, – мовила Мірана, не зводячи очей з величної споруди.

– Добре, давайте зробимо ось як. Ви підете шукати місце, де ми зможемо переночувати, а ми з Люмією пошукаємо блудного товариша, – запропонував Герц.

– Ви точно впораєтеся? – тривожно запитала водяна чарівниця.

– Ще до початку першого етапу, ми домовилися зустрітися в одному місці, яке Міро дуже добре знає. Напевно, він буде там.

– Добре. Тоді… – Мірана швиденько полізла у сумку і дістала звідти розмальований пергамент, який нагадував карту. Розкривши її, вона тицьнула пальцем на відмітку і додала: – Зустрінемось у готелі «Сплячий Лис».

– Ох, назва мені вже до вподоби. Ідемо, Люміє, – наостанок сказав мечник.

Побажавши один одному успіхів, друзі розійшлися.

Гуляючи вулицями Калідума, Герц, як і його друг, поринув у спогади. Якось йому довелося побувати в цьому спекотному містечку, але з іншої причини. Він виконував усілякі завдання, пов’язані з постачанням товарів до збройних лав. Самим пам’ятним моментом була гонитва за злодюжкою, що стягнув у нього замовлення. Згадавши посиніле і побите до крові обличчя бідолахи, найманець широко посміхнувся.

Щодо Люмії, то вона давно мріяла побувати в місці з багатовіковою історією. Незважаючи на те, що Хоухен не забороняв їй подорожувати, дівчина не могла залишити опікуна наодинці. Її дуже вабила архітектура столиці. Деякі споруди залишилися незайманими з тих часів, коли над містом лише звели захисний бар’єр. У їхніх формах була якась криволінійність і «динамічність». Люди, які це створили, намагалися зробити щось незвичайне і несподіване при одному лише погляді. Багатогранні колони, горельєфи, візерунки на стінах – це виглядало дуже вишукано і гарно.

– Прийшли, – сказав Герц, застигши перед входом у пустельний будиночок. Над хиткими дверцятами висіла нова вивіска зі знайомою назвою.

Усередині було душно і людно, порівняно з минулим разом. Це виявилася та сама таверна, в якій ховалися герої після втечі з в’язниці Бель-Роу. Група талановитих чарівників перемістила пивну в заздалегідь заплановане місце за допомогою Магії переміщення. Болл ніяк не міг пропустити настільки прибуткове та масштабне видовище. Ставки, випивка, бійки – все як годиться.

– Привіт, Болл! – радісно прокричав Герц, наближаючись до вільної барної стійки.

– І тобі не хворіти, тюремний бунтар, – люб’язно відповів чоловік, протираючи брудний посуд.

– Так ось як мене прозвали місцеві? Будь ласка, дай нам два келихи твого чудового елю!

Чоловік ворухнув вусами.

– Герце, лестощами не відкупишся. Мені довелося відразу покинути Бель-Роу після погрому. Столи, двері, посуд – все відновлено власним коштом. Пам’ятай – за тобою досі боржок. А інакше я пущу в хід Меморіум.

Хлопець нервово ковтнув, згадавши про здібності клинка бармена і одразу компенсував половину суми збитків.

Отримавши порцію випивки, пара цокнула дерев’яними кухолями.

– Ах, так, зовсім забув… – завів розмову мечник. – Ти часом не бачив одного хлопця? Того, який зі мною був минулого разу?..

– Люмійського? Ні-і, він тут не з’являвся, – помахав головою бармен.