Розділ 19. Калідум

Гул, що стояв навколо Міроена, витяг його з тихого затишного світу і змусив остаточно прокинутися. Хлопець з самого початку знав, куди його занесло, бо останніх хвилин десять він із заплющеними очима вислуховував плітки балакучих, бігаючих туди-сюди дівчат.

Люмійський опинився у лазареті, зовнішній вигляд якого не співпадав з його очікуваннями. У місці, де єдиною окрасою на стінах були візерунки з тріщин, а в далеких куточках кімнати плодилися павуки та пліснява; там, де підлога була вистелена побитою плиткою, а протяг настирливо насвистував крізь дірки в побитих вікнах; там, де на ліжках з гнилого дерева лежало ще кілька хворих і постраждалих. Герой потрапив до найгіршої лікарні – інакше й не скажеш.

– О, прокинулися! Ви дуже довго були непритомні, і ми знайшли вас недалеко звідси, пане… – швидко промовила молоденька дівчина в білому халаті, яка стояла поряд з ліжком. Поверх її каштанових кучерів була надіта блідо-молочна шапочка з червоним символом. Її крихітні очі з особливим трепетом і турботою дивилися на постраждалого.

– Міроен. Просто Міроен, – стомлено відповів хлопець, тримаючись правою рукою за голову. Поглянувши на передпліччя, він помітив, що з-під шару скривавлених бинтів виглядав неглибокий поріз, якого раніше не було.

– Ми так хвилювалися, адже у вас купа синців і ран… А ще ви втратили чимало крові… – засмучено сказала інша сестра милосердя.

– Щ-що? Усього цього не було… Що взагалі сталося?.. – Люмійський не вірив почутому і говорив так, ніби знаходився не у своєму тілі. Він виразно пам’ятав сутичку з Авеньйо, призов тризубця, свої останні слова. Все, що було після – залишалося загадкою.

– Я б на вашому місці зараз про це не хвилювався. Все найстрашніше позаду, і гадаю, до післязавтрашнього дня ви будете сповнені сил для поєдинків на арені, пане Люмійський. Прошу, залиште нас, Нейло, – напруженим тоном промовив чоловік, що з’явився у дверях.

Тутешні сестри милосердя злякалися його появи. Це можна було зрозуміти по їх сполоханих виразах обличчя.

– Так, звичайно… – смиренно відповіли всі троє і покинули палату.

Незнайомець голосно тупнув залізними чоботями і наблизився до ліжка Міроена. Мужня постать, закута в особливий метал, пряма спина, серйозний та суворий погляд. Так, жорстке чорне волосся хоч і було прошите сріблястою просіддю, але його важко було назвати старим. Усередині чоловіка вирувала сила, яку він довгі роки нікому не показував. Обличчя з вираженими вилицями рідко випромінювало посмішку – її треба було заслужити. Принц впізнав у ньому одного з найсильніших людей континенту. І пам’ятав ще з тих часів, коли родина героя була жива.

– Есмонд Праєр. Член ордена Праєрів, якщо не помиляюсь. До того ж, один з четвірки Вищих Майстрів, – розпочав діалог Міроен.

– Ти правий, юначе. Бачу, ти підріс, зміцнів, став мужнішим. Невже смерть батьків так добре на тебе вплинула? Коли ми бачилися востаннє, ти був неслухняним і балуваним шмарк…

Хлопець вирішив перебити його, вдаривши тією самою зброєю.

– Так само як і ви. Після того, як ваш брат, голова ордену, з ганьбою витурив вас.

Він знав, що Есмонда такою дрібницею не зачепити. Марнославний паладин був відомий своїм спокійним, буквально кам’яним характером – його було не так просто вивести з рівноваги.

– Хм, гострий на язик, визнаю. Сподіваюся, це твої останні гучні слова. Тут не конкурс красномовства та сатири, – його голос був гучним, а вимова – холодною, вивіреною. – То про що це я? Ах, так... Мене попросили застерегти тебе.

– Від чого? – вимагав пояснень Люмійський.

– Тебе намагалися вбити. До того як спрацювало «зворотне переміщення» у місто, хтось добряче побив тебе. Довелося навіть «йому» втрутитися.

– Кому… «йому»?

– Правду кажучи, мені зовсім начхати на те, що тебе хотіли прикінчити, адже ти нічим не відрізняється від інших учасників. Дякуй Седрику за те, що він відчуває до тебе «особливу любов», – з презирством закінчив Есмонд.

Почувши це, Міроен затамував подих.

– І не сподівайся дійти до фіналу, хлопче. Про тебе ходить безліч чуток, але гадаю, що всі вони перебільшені. Ще не пізно відмовитися… – сказав Вищий Майстер і, невдоволено грюкнувши дверима, покинув кімнату.

Перш ніж забути про візит Есмонда, Люмійський подумав, що він потрапив сюди саме з недоброї волі паладина. Увага карих очей знов була прикута до перебинтованого передпліччя. Розмотавши червону тканину, хлопець зрозумів, що цього робити не варто. Краї пов’язки потроху покривалися свіжою кров’ю.

– Агов, ти що твориш? – грізний голос, який до чортиків злякав Міроена, виявився досить знайомим. Навпроти героя лежав здоровань, з яким йому довелося нещодавно потягатися. Авеньйо не пощастило ще більше – бинти приховували не лише його руки, а й частину обличчя.

– Граю зі смертю, – віджартувався той. – А ти як тут опинився?

Постраждалий учасник вигнувся, приймаючи сидяче положення.

– Мене сюди притягли разом з тобою, – стомлено чухаючи чоло, прохрипів він. – Що це за галасливий чоловік щойно заходив? І одяг його якийсь дивний… Я такий ніколи не бачив.

– Обладунки Богослужителя… Важка біла броня із золотистим орнаментом по краям. Таке носять виключно Лицарі світла, поплічники Деуса. Він – один з них. Зарозуміла, егоїстична людина-одинак, яка живе за власними правилами. Есмонда Праєра вигнали з ордену після того, як він порушив внутрішні канони, вивчивши заборонене та «безбожне» чаклунство. І тим не менш, він досяг рівня Вищого Майстра і зберігає цей титул четвертий фестиваль поспіль.