Розділ 18. Природа магії

Снігова хуртовина ставала все холоднішою і суворішою. Мороз сковував Герца і підганяв з прийняттям рішень. Він стояв на вході в гірську печеру, з якої віяло теплом та паленою деревиною. Струснувши з промоклої накидки тонкий шар снігу, волоцюга тихо зайшов усередину і прислухався. Поки жодного натяку на присутність живої душі не було.

Блукаючи по хитромудрим тунелям, хлопець постійно жмурився, вдивлявся в темну порожнечу і не хотів користуватися Рунною магією, аби застати можливого супротивника зненацька. На крутому повороті з’явився тьмяний відблиск світла і чиясь тінь. Герой схопився за рукоятку бастарда і визирнув з-за рогу. Від побаченого він здригнувся і зробив кілька кроків назад: у його носа блиснуло лезо ножа, власником якого була тендітна дівчина.

– Заради Деуса, нащо так лякати?

Чорноволоса чарівниця не промовила жодного слова і була напоготові, хоч і впізнала в цій людині Герца.

– Я б на твоєму місці його прибрав, а то раптом поранишся, – з полегшенням віджартувався той.

– Я володію їм не гірше, ніж ти орудуєш мечем, – переконливо відповіла вона.

– Досить! – за спиною пролунав ще один жіночий голос. Хлопець здивовано підняв брови і явно не очікував, що зустріне тут Мірану та Антію. У будь-якому випадку їхній компанії він зрадів більше, ніж зграї голодних вовків або грізному ведмедю.

– Яким це дивом ви удвох тут опинилися? Чомусь Фортуна не була такою прихильною до мене і Міроена, – зауважив Герц.

– Я теж здивувалася, – сухо відповіла Антія, сховавши зброю у сумку.

  Мечник стомлено зітхнув і сів біля багаття, розділивши подруг. Мокра шкіра його обладунку потроху просихала.

– І давно ви тут?

– Годину, а то й дві сидимо. Коли завірюха ослабне, то продовжимо пошуки істоти... Виходить, Міроен опинився в іншому місці.

– Що це означає? – здивовано розплющив очі Герц.

– Ландшафт, тварини, що мешкають тут, погода – все це штучно відтворено за допомогою великої кількості магії, – відповіла Мірана.

– Зроблю вигляд, наче зрозумів, як це працює, – промимрив хлопець.

– Таке відчуття, що ти в магії взагалі не тямиш… – Антія здивувалася неосвіченості товариша.

– Я боєць, а не чаклун. Все, що мені потрібно знати, я вже вивчив. Дивися, як вмію, – сказав Герц, вимальовуючи в повітрі символи. У руці з’явилася невелика пляшка з міцним напоєм. Перш ніж випити, він запропонував його дівчатам, але ті відмовилися.

– І ти ніколи не цікавився, звідкіля взялася магія і хто її нам дав?

– Ні-і.

– Тоді уважно слухай, – сказала Мірана, формулюючи свою думку у більш зрозумілій формі. Закінчивши навчання в магічній школі, чарівниці неодноразово доводилося підміняти вчителів і розповідати юним магам про подібні речі.

«У давнину, ще задовго до існування людей і богів, наш світ складався зі світла та темряви. Вони доповнювали один одного, були рівноцінними і не могли жити порізно. Пізніше народилися їх послідовники: Деус як представник світлої сторони та Діаболус – представник темної. Їхня сестра, Аніма, про яку багато хто забуває, була подобою мосту між двома берегами, хранителькою золотої середини.

Але результат взаємозв’язку на цьому не закінчився: світло і темрява дали початок п’ятьом стихіям: землі, на якій ми стоїмо, повітрю, яким ми дихаємо, воді, яку ми п’ємо, блискавці, яку ми бачимо під час грози, і вогню, що нас зігріває. Останній, третій ступінь займають магічні підвиди, утворені внаслідок поєднання основних стихій між собою.

Боги дарували людям можливість відчувати магію та вирішили подивитись, що з цього вийде. Такого результату не очікував ніхто. Кмітливість людської раси вражала: вони витрачали десятки років на те, щоб відточувати свої навички, вивчали межі та можливості своїх здібностей, вигадували нові заклинання та види чаклунства.

Потім була війна. Люди і боги об’єдналися, щоб протистояти божевільному напівбогу-дракону Кардахіму. Підкоривши собі вогнедишних істот, він захотів знищити як людський світ, так і царства богів. Запеклі сутички тривали кілька років, і безумець нарешті був переможений. Після цієї події всевишні назавжди покинули людей, залишивши їх наодинці зі своїми труднощами.

І тут виникла нова проблема. Ця війна виявилася не останньою. Спорідненість зі стихіями давала людям надто велику силу і розбещувала їх. Чаклуни почали вбивати один одного, боротися за владу та вплив, а зв’язок із магією почав згасати. З кожним новим поколінням кількість людей, здатних чаклувати, стрімко зменшувалася. Але знайшовся чоловік, який дозволив людям знову відчути єдність з магією.

Амадеус Винахідливий. Саме цей виходець із Північного Фрігоре вважається засновником Рунного чаклунства. Завдяки спадщині гномів – рунним літописам і знакам – він повернув людям здатність чаклувати, але ця магія ніколи не зрівняється з тією, що існувала раніше. Ні міццю, ні масштабами. Саме тому первородна магія стала Давньою і зустрічається доволі рідко».

– Щось я нічогісінько не зрозумів, – чесно зізнався Герц, віддалившись від багаття.

– Що не зрозуміло? – розлютилася Антія. – Первісна магія має неймовірну міць, але на її контроль та вдосконалення люди витрачали все своє життя. Вона могла поранити молодого чарівника, якщо той був недостатньо навчений та сконцентрований. У Давньої магії немає обмежень, і вона таїть у собі сенс самої стихії.